Бандерівці. Пособники фашистів. Буржуазні націоналісти. Ґвалтівники. Убивці. Кати. Совєцька машина добре пропрацювала великий і жахливий міт. Декого від нього досі дрижаки б’ють.
29 років тому нарешті сконала тоталітарна машина 15 «республік». З позитивного – дракона Совєцького Союзу немає. З негативного – ми досі розгрібаємо авгієві стайні в головах багатомільйонних сучасних держав. Комусь це вдається більш успішно, декому – не дуже.
Ми, українці, відчули на собі всі садомазохістські фантазії керівників СРСР. Від колективізації, трьох голодів, радянсько-німецької війни до системи ГУЛАГів, масових розстрілів, сфабрикованих справ, створення єдиного сірого масиву людей.
Але досі події того часу не такі причесані. Там дуже мало білого і чорного. Зокрема про це роман Андрія Кокотюхи «Червоний».
Три зошити. Історію пишуть відчайдухи. Або психи. Чи, зрештою, відчайдушні психи. Ціною свободи, життя і добробуту рідних ризикують заради правди і, чого гріха таїти, сенсації. Що може провінційний журналіст? Пхе, як виявляється, багато. Отож, Григорій Титаренко. Сміливець, який наважується написати книгу про командира УПА, чотового Данила Червоного, або ж, як називали його побратими, Остапа.
І що? На хвилинку 1980-ті. СРСР. І тільки спробуйте заговорити про бандерівців, УПА чи націоналізм. Каюк. Григорію Титаренку він настав.
Але доленосно його справу продовжує небіж Клим. Уже в наші часи. Саме він є певним обрамлювальником усієї історії.
Зошит перший. Михайло Середа – молодий фронтовик. Він шукає роботу й намагається влаштувати життя. Воно підкидує цукерку. Не те щоб солодку, навпаки.
1947 рік. Луцьк. Саме сюди Середа приїздить, аби стати в розпорядження місцевого відділу МВС. Тут і починається заміс. Головне завдання – слідкувати за спокоєм ще бунтівних совєтонавернених українців. Бо ж навколо – підступні, ворожі бандерівці, що ведуть антирадянську агітацію. А найлютіший ворог тут – бандит Червоний.
Стрілянина, закоханість, страх, погоні на мотоциклах і багато крові. Провінційний район таки тримає в тонусі всіх. Особливо Михайла Середу, який потрапляє у таємну криївку до самого Остапа, дізнається про методи роботи НКВС і чимдуж намагається відігнати від себе сумніви, хто ворог, а хто друг.
Зошит другий. Як на мене, найнеприємніший. Григорій Титаренко, маю надію, ви ще про нього пам’ятаєте, бере інтерв’ю у колишнього чекіста Лева Доброхотова. Власне, колишніх чекістів не буває. Кхм.
Отож, хитрий, зверхній і самовдоволений полковник теж досипає до історії дрібку. Він вистежував Червоного. І знає про нього все. А ще розповідає про методи впливу на свідомість громадян. Він, наче руки тиранічної машини, знущається над усіма, хто якось причетний до підпілля.
Зошит третій. Воркута. 1948-1949 роки. Віктор Гуров копає могили для ув’язнених. Він і сам має термін як «політичний». Тому його життя обмежене кисло-смердючими бараками, вошами, мерзлою землею і задубілими трупами. А ще тюремними війнами. І віднедавна новим знайомством. Із Червоним. Так, ватажок із побратимами схоплений.
Напевне, у цьому розділі риси Червоного розкриваються найповніше. Принциповий українець, що йде до кінця. Мовчазний, замислений, далекоглядний. Його внутрішній стрижень відразу відчувається. Тому, навіть ленінградець Віктор Гуров пристає на його бік.
Червоний. Це вигаданий збірний образ. Але цілісний, що можна повірити в те, що справді існував такий командир УПА. У романі він схожий на тінь, яка легко проникає у закутки й непомітно може стати в тебе за спиною.
Саме в цьому Кокотюха відтворив саму суть невловимого бійця – ніби поруч, ніби й десь далеко. Як підпілля повстанської армії. Тому, намагатися «схопити» героя не вдається до останньої літери. Він вислизає навіть від читача. Цим оповідь і схожа на розповіді діда-підпільника упереміш з історичними фактами й документами.
Як на мене, роман закінчується почасти позитивно. Адже навряд у цій ситуації може все скластися однозначно. Герої по-своєму несуть покарання. І прощення. Хоча в мене насамкінець з’явилося відчуття облому. Але на те вона й історія про невгамовного, невловимого борця за вільну Україну.