СТЕПОВИЙ ГІСТЬ Драма на п'ять дій ДІЙОВІ ОСОБИ Степан Золотницький, шляхтич немолодий. Я с ь, його син од першої жінки, 23 роки. Василии а, друга Степанова жінка, 40 років. Яким Демченко, Василинин син од першого чоловіка, парубок, 23 роки. Наталя, дівчина, років 19,Василинина годованка, сирота з багатого козацького роду, далека дуже Василинина родичка. Мартин, немолодий чоловік з мужиків, у пана за отамана. Ничипір, чоловік середніх літ І слуги в панському дворІ М у с і й, немолодий парубок Кобзар. Стара баба, Парубок. Поважний чоловік. Г р и ц ь к о, селянин, років 35. 1-й чоловік. 2-й чоловік. 3-й чоловік. Перша Друга дівчина. Третя Челядин Козаки, жовніри польські, посполиті люде (чоловіки, парубки, жінки, дівчата), челядини, челядки. Діється повесні року 1648 ПЕРША ДІЯ Золотницького господа. Чимала світлиця з дверима просто, праворуч і ліворуч. Уздовж стін лави, покриті полавочниками з червоного сукна. Спереду стіл, з лівого боку коло його лава, ослін, три дзиглі. Коло дверей мисники з дорогим посудом: черлені миси й тарілки срібні, нюренберзькі позлотисті кубки, чарки та ще дещо. З правого боку кахельна груба з зелених кахоль, рожевим попідводжуваних. Вузькі довгасті вікна з олив'яними рамами й з малими шибками. Весняний Господар Степан Золотницький та син його Ясь. Золотницький сидить на лаві за столом; на зріст не малий, кремезний чоловік; без бороди, чорні вуса, де-не- де на голові сивий волос; обличчя досить чепурне, з виразними рисами, твердий погляд; говорить не поспішаючись, уриваючи. Ясь стоїть перед ним — парубчак, по-шляхетському, пишніше за батька вбраний. Золотницький. Не будь нерозумний і не вганяй за дурницями. Цяцьками бавишся та бармами позлотистими! Ясь. Я ж, тату, шляхтич,— мушу ж я вбори шляхетські мати. Золотницький. Мусиш. Про людські очі вбирайсь, як стан шляхетський розказує, а сам про інше дбай: треба, щоб сила була в руках, а сила — то багатство. Ясь. Я, тату, це знаю. Золотницький. Слухай! Я шляхтич. Річ Посполита і мені такі права дає, як Вишневецькому ', Сопізі2, чи ще якому можновладцеві. В своїх маєтках, добрах — ми королі. Як вони, так і я маю право дарувати життя підданому чи на горло його карати. Але Вишневецький чи Сопіга хитає всією Річчю Посполитою, їх боїться король, вони самі за корону хапаються. А я не можу того робити. Чому? Бо в їх були багаті предки і є тепер велике багатство. А я — харпак. Кілько багатства, тілько й сили. Ясь. Але ж, тату, суть і в нас статки-маєтки. Золотницький. Що наші добра, наші маєтки проти маєтків у якого можновладці — Вишневецького чи Острозького 3!.. Дурниця!.. Але й сю дурницю великими заходами добувати мусив: скільки поклонів перед магнатом... скільки випрохування!... Мусив тяжко працювати, мусив одружитися з твоєю мачухою, бо мала добрий посаг... Добуваюся й тепер... щоб придбати силу, щоб не бути незнаним шляхтичем, щоб наш рід... Ясь. Зробився колись такий можновладний, як і Вишневецькі!.. Золотницький. Так! Се моя вкохана думка. Але далеко до того. Перешкод багато. Ясь. Подужаємо! Золотницький (помовчавши). Вже не малий ти хлопчик. Мусиш знати дещо, чого досі не відав. Відаєш, що одружився з твоєю мачухою, як першого її мужа вбито. Тоді й син її Яким згинув... казано, що його чи то вбито, чи то в ясир татарський узято... Його батьківщина й материзна тепер у мене,— це більша частина нашого маєтку. Навіть цей будинок -його. Ясь. Та його ж нема? Золотницький. Чутка йде, що його не вбито, що він на Запорожжі криється... недавненько десь узявся. Коли б вернувся,— забрав би все... Пильнуй, чи не почуєш чого...— Друга частина нашого маєтку — Наталии посаг... Ясь. Дак це через те ви й приняли її приймачкою, як мачуху брали? Золотницький. Через те. Вона така далека мачусі родичка, що міг би я не схотіти її брати... хоч вона й змалку в неї жила. Яко сироту, мушу віддати її заміж... а з нею й посаг її. Коли вона піде з нашої господи,— забере з собою свої добра. Маєш узяти її собі за жінку. Ясь. Можу. Вона мені до вподоби. Золотницький. Хоч би й не до вподоби, то не пускаймо з рук того, що є, коли хочемо придбати сили. Цієї ж іще весни станеш із нею до шлюбу. Але поки про це їй не кажи: я сам ізвелю. Наталя (ввіходить). Тату, вас кличе Мартин. Золотницький. Гаразд, іду. (Виходе.) Наталя. Та не баріться, бо зараз вечеряти. (Застилає стіл...) Ясь. (підходить до неї). Наталю! Наталя. Чого? Ясь. Чи дуже ти мене любиш? Наталя. З якої речі? Що такий осоружний до людей? Ясь. Не можу ж я з хлопами запанібрата бути: я шляхтич. Наталя. Ой, як високо ти з своїм шляхетством несешся! Я с ь. Бо шляхтич — то велика річ! У своїх добрах він — король!.. Правами рівний Вишневецьким та Сопігам... Наталя. Ну, далеко куцому до зайця! Ясь. Має право життя дарувати своєму підданому і на горло його скарати. Наталя. О, до цього ти ласий, щоб карати! Ясь. То моє шляхетське право. Наталя. Авжеж! Ясь. І ти повинна радіти, що й тобі доведеться шляхтянкою бути. Наталя. Це ще що? Ясь. Нічого! Прийде час, то й знатимеш. Сам пан-отець тобі розкаже. (Виходе.) І в г а (з посудом у руках). А що то, панночко, панич казав? Що то панночці мають пан розказувати? Наталя. Яка ти цікава, ївго! ї в г а. Коли ж хочеться знати!.. Як почую, що сталося Щось, то так хочеться довідатись,— аж шкура труситься. Мені вже й стара пані кажуть, що гріх такою цікавою бути. Дак що? Хоч гріх, хоч два, а не видержу! Скажіть же, а то всю ніч кортітиме. Наталя. Нехай же покортить. Вас и лина (озивається з пекарні), ївго! Де це ти?.. Йди сюди. їв г а. Зараз! Зараз!.. Нуте-бо, панночко!.. Входить Василина — не стара ще, років з сорок, молодиця, колись була чепурна, а тепер бліда. Василина (до Ївги). Іди в пекарню та справляйтесь там швидше. Ївга виходе. Наталя. Мамо, що се Ясь каже? Василина. Що? Наталя. Каже, що я шляхтянкою буду. Чи не надумав панотець чого поганого? Василина. Може, вже надумав за якого шляхтича заміж тебе дати? Наталя. Я ні за кого не піду. Василина. Нікого не кохаєш? Наталя. Кого кохаю, того тут нема. Василина. Ох, нема, нема, та й довшу не буде... Кохала тебе, доглядала як пташку, мала надію, що ти мені ще ріднішою будеш... моєму синові дружиною,— не судилося!.. Н ат а л я. Годі, мамо!.. Василина. І досі все як живе ввижається!.. Наталя. А мені хіба не так? Хіба я можу забути мої літа дитячі, сонцем-світом осяяні? Як ви мене, сироту покинуту, до себе взяли, матір'ю мені стали, батька доброго, брата любого, дорогого дали!.. Василина. А тепер вони обидва в сирій землі!... Хоч би ж полягли доброю смертю! А то серед темного лісу від проклятої розбишацької руки!.. Минають роки, а мука не минає, все тяжчою стає!.. Та не була б вона така тяжка, така люта, якби я сама не зневажила пам'яті моєї дружини найдорожчої, мого сина вкоханого! А то пішла за цього недолюда і сама себе потоптала йому під ноги! Наталя. Не нарікайте так самі на себе, мамо! Хіба ж я не знаю, що не з добра ви за його пішли? Та й хіба ж ви знали, що він такий? Василина. Повинна була знати!.. А то, бач,— понадилась на його слова ласкаві!.. Згадала, що він, ще парубком бувши, до мене, дівчини, залицявся!.. Йому добра нашого треба, а я слухаю його обіцянки, що він мене любитиме та шануватиме! Йому над нами паном треба зробитися, щоб нікому дихнути вільно не давати, а я вірю, що він оборонятиме нас од лихих сусід! Ой, гадка я, гидка сама собі! Наталя. Бідні ви, бідні, мамочко! Василина. Сама то заробила!.. Не жалій мене, краще, краще докоряй! Мені легше буде докори слухати, ніж коритися йому, як у серці кипить, кипить!.. Так упеклися мені його знущання, його утиски та катування, що я не то його, а всіх, хто до його прихильний, ненавиджу... все, що він любить!.. Надумав, кажеш, уже за якогось шляхтича тебе віддати? Наталя. Я йому не попущу себе на поталу! Василина. Не попускай!.. Не слухайся, борись, щоб не каралась ти ввесь вік так, як я! О, якби мій син, мій Яким живий був! Наталя. А може, він і живий, мамо? Адже татове тіло знайдено в лісі і Панасове, а Якимового — ні. Василина. Не дури облудною надією! Вовки-сіроманці його тіло по кущах рознесли, тим і не знайдено. Наталя. Тоді татари ходили, це вони його в ясир узяли.. Ні, ні! Не вірю я, не хочу вірити, щоб він мертвий був! Василина. Колись і я так думала, а тепер уже годі,— зневірилася! З о л о т н и ц ь к и й увіходить сердитий, а за ним Мартин. Золотницький. І багато не доорали кляті хлопи? Мартин. Та чимало, пане. Золотницький. Пся крев! Собачі хами! Мартин. Лукавим хлопам усе козацтва хочеться. Золотницький. Я виб'ю з їх козацтво! Хто смітиме мені не коритись, кого ані тюрма, ані катування не спинить,— на шибениці буде! Ліпше мені зовсім слуг не мати, ніж мати неслухняних... Чого не зробили сьогодні,— щоб завтра надолужили! Василина. Завтра неділя свята, а не робота. Золотницький. Не смій устрявати до не свого діла! Коли я кажу,— мовчи!.. Іди собі, Мартине!4 Мартин виходе, Ї в г а уносить вечерю й становить на стіл. Ї в г а. Пані, вечеря готова. (Проходить до правих дверей.) Паничу, йдіть вечеряти! (Виходе в пекарню.) Василина. Сідаймо вечеряти! Не сідають, дожидаючи, поки сяде господар. А він, насуплений, ходить який час по хаті мовчки. Врешті підходе до столу й сідає, за їм Василина й Наталя. Ввіходить Я с ь і собі сідає. Якийсь час їдять мовчки. Наталя. Тату, може б таки ви помилували їх: завтра ж неділя... Золотницький (гримнувши кулаком по столу). І ти туди ж?.. Годі, я вам кажу!.. (Усі змовкають.) М у с і й (увіходить). Пане, там щось приїхало... Приїхало та стало коло нас... Золотницький. Хто? М ус і й. Та хто його знає, що воно таке!.. Так собі чоловік та й годі... от якби ми з вами, пане. Золотницький. Та хто ж він? М у с і й. Не питав... Так глянути, то з одежі мов козак городовий... а може, й не козак, а так собі чоловік... Може, шляхтич який,— не розбереш потемному. Золотницький. Чого ж йому треба? М у с і й. Та хто його знає, чого йому треба,— не догадаєшся. А каже, що подорожній, дак щоб пустили заночувати. Золотницький. У нас не заїзна господа і не шинк степовий!.. А втім... може, й справді що путяще... Кажи,— нехай іде до господи. Мусій виходе. Я с ь. Цікаво, що воно. Тепер усякого народу всюди вештається багато. Яким (увіходе, вдягнений як городовий козак). Доброго здоров'я господареві, господині і всім, хто в дому сьому. Золотницький. Здорові! Василина і Наталя. Здорові! Ясь киває головою, нічого не кажучи. Яким. Пустіть, коли ваша ласка, заночувати!.. А то здалека їду... Золотницький. А хто ж єси, добродію? Яким. Козак лейстровий... з табору гетьмана коронного Потоцького 5 посланець. Омельком звуть, Панченко на прізвище! Золотницький. Гаразд, ночуй! , Яким. От і спасибі за ласку! (Скидає з себе керею.) Василина. Просимо до вечері! Яким. О, і за це спасибі! До цього торгу й пішки. (Сідає до столу.) Василина. Годуйся ж, чим бог дав! Яким. Та вже з ложкою не розминуся, бо таки виголодався. Золотницький. Чого ж їдеш? Яким. З листами мене ординовано,— тепер назад до табору вертаюсь. Золотницький. Що ж там діється? Яким. Та що ж діється? Хмельницький на Запорожжі куйовдить.., зібрав до себе запорожців і так голоту- козацтво... ще й орду на посилок покликав, та ото і йде тепер на панів-ляхів із великим військом. Ясь. Що те військо!.. Хлопи, волоцюги, здобишники!.. Несила буде їм проти шляхетного війська вистояти. Золотницький. Проклятий бунтовник! Давно треба йому на шибениці висіти або на палі кричати! Яким. Ураджено послати попереду в степ дванадцять тисяч війська. Гетьманенко Степан Потоцький над їм отаманує, а з ним Ілля Караїмович6 та Барабаш Іван з лейстровими козаками. А коли не поможе, то й сами гетьмани польний та коронний мають рушити. А може, вже й рушили. Золотницький. Якби все військо відразу, то відразу б і гадюку задавити можна. Яким. Хто його зна... Народ так плавом і пливе до Хмельницького. Золотницький. На тих, хто повстає, суть шибениці й палі. У нас поки тихо. Ясь. А в селі сьогодні жовніри стацією стали... небагато... Кажуть на день чи на два, а тоді рушать далі. Золотницький. А ти, козаче, все лейстровиком був чи й на Запорожжя зазирав? Яким. Був і на Запорожжі... Золотницький. Давно звідти? Яким. Та... давненько... Золотницький. Чого ж покинув? Яким. Так, не до вподоби... Золотницький. Гультяї всі запорожці та розбишаки! Ясь. Ну, нехай тільки вони поткнуться сюди, то ми, шляхта, так їх привітаємо, що не втрашіють, куди тікати. Яким. Певне... Панич, я бачу, сміливий. Ясь. Я ж шляхтич, то як же я можу якогось там хамства боятись? Яким. Ну, от я вже й наївся... (Устає.) Спасибі вам за хліб, за сіль! Василина. На здоров'я! (До Наталі.) Прибирай, дочко! ївго, Химо! Ідіть, беріть! Дівчата приходять і прибирають вечерю, тоді виходять, а за їми Василина і Ясь. Наталя хоче зостатися. Золотницький (до Наталі). Іди собі! Наталя нехотя виходить. Золотницький. Дак ти кажеш, що й на Січі був? Яким. А був же. Золотницький. І довго був? Яким. Та років зо два. Золотницький. Добре знаєш товариство січове? Яким. Знаю трохи. Золотницький. Чи ти там не знав проміж їх одного.,. Такий, як і всі, гульвіса й паливода... Я знав його, як ще хлопцем він був... бо він мені далеким кревним доводиться. Він туди втік та й слід його запався. У нас пішла поголоска, що його вбито десь давно... А то знову чутка, що він живий... Його звуть Якимом Демченком. Яким. Якимом Демченком? Золотницький. Ти так спитав, мов знаєш його. Адже знаєш,— скажи? Яким. Хто його зна... З о л о т н и ц ь к и й. Ти криєшся. Кажи по правді,— знав ти його? Яким. А коли й знав, то що? Золотницький (жваво). Ти його знав!.. (Схаменувшися, знову спокійно.) Давно ти його бачив? Яким. Як востаннє з Дніпра воду пив. Золотницький. На Запорожжі? Був ти йому приятелем? Яким. Я сам собі приятель. Золотницький. Ну, то, може, ворогом? (Яким мовчить) Та ти не вагайся казати правду! Хоч він мені й кревний, але за те, що ворогом йому єси, не ворогуватиму з тобою. Яким. Я йому такий ворог, як і він мені. Золотницький. Защо ж ви ворогували? Яким. За ніщо. Золотницький. Ну, звичайно!... Запорозькі гультяї через дурницю до пістолів беруться. Може, повеличався, поглузував із тебе? Чи, може, славу твою перейняв? Яким. Вгадав єси, пане господарю!.. Всю славу мою він у мене перейняв. Все, що я зробив, усе на себе бере і мовчить, що то він учинив. Золотницький. О, то річ ганебна і лицарського гонору не гідна! За таку річ смертельним боєм треба з ворогом битися. Хто в тебе славу, гонор одніме, ім'я твоє знищить, той тебе самого вбиває, знищує. Яким (пильно дивиться на нього). Правду пан господар мовить. Хто топче мою честь, ім'я моє знищує, з мого добра користується,— той гідний кари тяжкої. І кара не може його минути. Золотницький. Мовиш добре!.. Скажи, чи дуже тобі пильно до табору вертатися? Чи можна й забаритися в дорозі? Яким. Ні, можна й забаритися... Золотницький. То забарись у нас... Ще день який, чи два спочинь,— тоді й поїдеш. Яким. Спасибі, коли така ласка ваша. Золотницький. От і добре. А тепер уже пізно. (Устає.) Лягай тут й спочивай... Я ще з тобою маю мовити. (Виходе.) Яким (сам, дивиться Золотницькому вслід який час мовчки, тоді іронічно каже). Ти ще зо мною маєш мовити?!.. Наталя приходе з пекарні через світлицю. Яким. Стривай, панно,— я хотів тебе щось попитати. Наталя. Що? Яким. Чи ти... Чи ваша сім'я оце й уся, чи ще хто є? Наталя. Уся. Яким. І більше нікого не було у вас? Наталя. А що тобі до того? Яким. У тебе був інший брат. Наталя. А ти ж ізвідки відаєш? Яким. І ти його згадуєш? Наталя. Нащо ти про це мене питаєш?.. Може, він живий?.. Може, ти звістку від його привіз? Яким. Може... Наталя. Ой, боже мій! Невже? Кажи швидше!.. Кажи бо, гостю дорогий! Яким. Ти його любиш? Наталя. Не муч мене,— кажи! Яким. Наталю, та це ж я!.. Яким!.. Наталя (оступається назад і пильно придивляється до нього). Ти — Яким?.. Яким молодий був, а ти... ти... Яким. А я зостарівся на каторзі турецькій. Наталя. Якимочку! (Кидається й припадає до його.) Мій любий! Мій найдорожчий!.. Мій орле!.. І братик мій, і милий мій!.. Ой, боже ж мій!.. Яким (обнімаючи, цілує Ті). Наталю моя! І ти думала, що я живий? Всі ж думали, що мене й на світі нема. Наталя. Всі, та не я!.. Я вірила!.. Я не могла не вірити, що ти живий!.. Дай же глянути на тебе! (Зазирає йому в вічі.) Ой, який же ти не той! Який же ти чужий!., ї чужий, і рідний!.. Такий рідний, такий!.. О, моє серце! (Знову припадає до його.) Яким. Щастя має єдине! Мій квіте рожевий (Цілує Ті.) Кохаєш мене?.. Кохаєш так, як і тоді, як ми ще дітьми присягалися довіку любитись? Наталя. Більше!.. Дужче!.. Розкажи ж мені, де ти був, що з тобою робилося? З початку кажи, як усе сталося?.. Яким. Пам'ятаєш., уже вісім років поминуло з того часу... ми втрьох,— батько, старий Панас та я,— поїхали в містечко? Лісом їхавши, зустріли Золотницького з отим Мартином... і вони верхи... Скочили проз нас швидко і зникли в лісі. Ще трохи ми пробігли, коли це стрельнуто з кущів ураз із двох мушкетів... Батько впав з коня, а за їм і Панас. Я до батька, а він уже мертвий... А в тую мить Золотницький з Мартином із-за кущів вибігли... Золотницький шаблею мене по голові вдарив... Я-впав і більше не пам'ятав нічого... Наталя. Ой, боже! Душогуб! Проклятий!.. Дак се він!.. Яким. Прочувся я вже вночі з холоду... Хоч думали розбишаки, що вбили мене, та шабля якось навскоси вдарила, тільки поранила... Коло мене два трупи... Наталя. Ой, боже!.. Яким. Хотів додому йти... Та на лихо чамбул татарський тоді заскочив сюди... Забрали мене татари в ясир та й продали на каторгу турецьку... Там я шість років вимучивсь. Наталя. Бідолашний! Яким. Аж поки запорожці, чайками по морю гуляючи, на тую галеру напали, турків побили, а нас, невольників, на волю випустили. У Січі я зустрів одного козака... Од його довідавсь, що мати за Золотницького пішла... То я й додому після такого не схотів вертатися. Та може й повік не приїхав би, якби не ця справа... Наталя. Яка, Якимочку?.. Ні, стривай! (Устає.) Я зараз покличу матір. (Хоче йти.) Яким (спиняє). Не клич і не кажи їй нічого. Наталя. Чому? Яким. Вона стурбується, не зможе спинити себе... вона й сама не помітить, як голосом, поглядом, рухами виявить мою таємницю... Та ще: чи тая й досі це мати, що тоді була? Наталя. Чи не гріх же тобі, Якиме, таке говорити? Яким. Та пішла ж вона за цього душогуба! Наталя. Хіба ж вона знала? Якби ти відав, яке її життя було!.. Яке життя вдові, коли кругом заздрі сусіди? Заборовський -сусіда все наше добро хотів загарбати: половину землі приорав, кривди чинив усякі, хотів і все відняти... А тут цей упадає, що він боронитиме та доглядатиме... По неволі пішла, а тепер щодня кається і щодня покутує... Яким. Нехай і так... Але я знаю, що в неї мало сили: боюся. Я сам скажу тоді, як треба, як прийде час... А тепер ти обіцяй мені ні слова єдиного їй не казати, що її син тут. Наталя. Добре, не казатиму. Яким. Слухай же, моя сестро й кохана! Не з листом од ляхів я прибув, а прибув я з степів з зазивними листами від самого Хмельницького. Він іде з страшною силою на ворогів нашої волі й віри благочестивої, а мене послав оповіщати, щоб люде напоготові малися, і скоро гасло буде,— зараз бралися до зброї. Наталя. Ой, страшно!.. Яким. Хай і страшно, але ще страшніше невільником бути! Годі вже нам поневірятися!.. І ми хочемо жити по- людському!.. Наталя. Якби то сталося! Яким. Станеться!.. Я скрізь уже поміж людьми був,— усі вже напоготові. Тільки гасло,— зараз усі повстануть! Може ще день, два — і голосом могучим озветься вся зневолена кра їна, сонцем ясним наша доля засяє! Наталя. Любий мій! Найдорожчий! Мій лицарю!.. О, як би я хотіла поруч із тобою йти назустріч цьому сонцеві! Яким (пригорта її). І підеш!.. Виб'ємося з кормиги лядської, а як і не пощастить, то хоч поляжемо за волю, за рідний край! Завіса ДРУГА ДІЯ Сад у Золотницького. Стежка, ослінчики. Наталя (йде сама стежкою, співаючи): Болить моя головонька Від самого чола: Не бачила миленького Сьогодні і вчора. Ні, вчора бачила, тільки сьогодні — ні... Де ж він? Казала Івга, що у сад пішов, а нема ніде. Ох, як б'ється серце! Це ж або життя, або смерть!.. Та краще вмру, ніж за нелюбом буду. Боронитимусь, поки сили, а як ні... Є в мене ніж гострий, є в мене річка глибока!.. Василина (йде стежкою). Співаєш, доню? Співай, серденько, хоч ти! Наталя. Не журіться й ви, мамо,— може, воно й на краще все повернеться. Василина. Мені вже не повернеться! Одного тільки я ще хотіла б знати: хто дружині моїй і синові життя збавив! Наталя. То що б ви тоді зробили, мамо? Василина. Помстилася б! Ой, помстилася б!.. Давно, давно вже в душі в мене ця думка живе й палить мені груди, і пече мене. Якби я знала!.. Якби я зустріла того душогуба!.. Убила б його, оцими руками задавила б!.. Наталя. Але досі й не думаєте ні на кого навіть? Василина. Ні на кого!.. Розпитувалась, дослухалась, довідувалась і нічого не довідалась! Це не татари, ні, не вони! Чує моя душа, що не вони! І знаєш: я таки його зустріну. Наталя. Душогуба? В а с и л и н а. Еге! От так мов щось мені каже, що я його знайду! Мені ворожка казала... Я тобі розкажу, що вона мені казала... Проходять удвох далі. Сцена який час порожня. Увіходять 3олотницький з Мартином. Золотницький. Покликав козака? Мартин. Покликав... Але може ж, ласкавий пане, ще цей козак і бреше? Може ж, Яким і не живий? Золотницький. А як же б цей козак знав про його, коли б він тоді вмер? Живий! Мартин. Щоб же було ласкавому панові тоді ще вдруге його шаблюкою почастувати, щоб навіки занімів!.. А тепер, як вернеться... Та ще тоді хоч і смеркалося, а все ж парубчак міг пана пізнати... Золотницький. Правда... Вигадуй же, що чинити! Ти мудрий на всякі вигадки. Не залишати ж так справи! Мартин. Ото ж таки — залишати!.. Двох добрих козаків зо світу зігнали, щоб маєточки до рук собі взяти, а тепер би якому блазневі оддати мали! Хіба мало є доброго струменту на світі? Шабля, ніж, пістоль.... Раз не гаразд, дак удруге ліпше. Золотницький. Пізно вже буде, як сюди прийде та про своє право впоминатися почне. Тоді всяке догадається, хто вчинив. Мартин. Але ж ласкавий пан забув, що можна не тоді, а тепер його до пекла ординувати, і то без найменшої нам шкоди. Золотницький. Яким же то робом? Мартин. Він у війську в Хмельницького або на Запорожжі. Під цю колотнечу й замішанину хто там уважатиме на одного забитого, коли їх тисячі! Так і не постереже ніхто, аби добре справитись. Золотницький. А хто ж справиться? Мартин. А панський гість-козак. Адже він ворог Яки-мові лютий... Ну, нехай пан укине йому в капшук якого десятка червінців та й пошле його до Січі... та ще поменитися йому десяток чи й два тих покотельців дати, як він ізвідти повернеться. Золотницький (дивлячись на Мартина пильно). І привезе певні прикмети, що Яким уже мертвий? Мартин. Ге-ге-ге!.. Пан уже й зрозумів! Так, так саме й я думав... . Золотницький. Мабуть, добра твоя вигадка, бо саме це й мені на думку вчора спало. Та тільки чи згодиться ж він? Мартин. Го! Чому б то й ні? Аби злото добре задзвонило, то чого тільки чоловік не зробить! То така,— має ласкавий пан,— музика, що кожного до танців призведе. 432 Золотницький (кілька часу мовчить, замислившися). Гаразд!.. Нікого тут нема? Мартин. Нікого, пане... Зараз він прийде... Нехай тільки пан голосніше на золотій струні заграє, бо та струна... Золотницький. Годі вже! — он він іде. Мартин, побачивши Якима, виходить. Яким (увіходе). Послано мене до пана господаря. Золотницький. Сідай сюди,— до тебе маю дещо мовити. Сідають. Яким. А що ж доброго проречете мені, пане господарю? Золотницький. Ти скажи спершу, чи довгого язика маєш? Яким. Як до чого. До таємниць — короткого. Золотницький. Гляди ж, щоб був короткий! Ти казав про Якима Демченка, що його ненавидиш. Яким. Ще б пак! Золотницький. Що за тую кривду нічим не можна віддячити,— самою кров'ю. Яким. Атож. Золотницький. І ти досі не помстився? І досі дарував йому ту страшну кривду? Яким. А вам що до того? Золотницький. Яб йому цього не подарував!.. Якби мене хто вразив так смертельно, як мовиш, то години, хвилини спокійної я не мав би,— аж поки помстився б. Аж поки побачив би, як мій ніж глибоко йому в серце встромився або моя куля голову йому пробила б! Яким. Ото! Золотницький. А тобі хіба не так? Ти можеш мовчки, як те дурне ягня, стерпіти страшну кривду і не пом- ститися? Яким. А хто ж вам, пане господарю, сказав, що я таке ягня? А може ж, я глибоко в серці ховаю ту зневагу, ту кривду, що мені зроблено... ховаю, бережу, а вона їсть мені серце, точить мені душу... і все щось мов шепоче мені: пометись над ворогом! (Устає розпалившись.) Адже він усе в тебе відняв: рідних, коханих, добро твоє — все, все! І ти йому це подаруєш? Не розтопчеш його, як гадину? Золотницький. Тепер ти мовиш так, як личить козакові, лицареві говорити. Лицар мусить нікому й ніколи своєї кривди не даруваи! Повинен за неї мститися люто, без жалю! І ти повинен помститися над Якимом! Яким. Я повинен помститися над Якимом? А як? 433 Золотницький. Хіба в тебе немає шаблі, кинджала чи пістоля? Адже доки ворог живий,— нема тобі впокою, бо ти зневажений, збезчещенийі Повинен ти його вбити! Яким. Повинен, мовите? Але ж повідайте мені, пане господарю, чого до мене такі зичливі єсте? Чого дбаєте так, щоб я не подарував тому Якимові своєї кривди, щоб помстився? Золотницький. Маю звірити тобі таємницю. Але ж відай, що коли б ти зрадив, коли б хоч словечком кому про-бовкнувся — одно слово з твоїх уст про це,— вже воно тобі смерть несе! Яким. Облиште лякати! Я смерті в вічі зазирав не раз. Золотницький. Слухай же! Яким Демченко — єсть він мені такий саме ворог, як і тобі. До смерті ворог! Яким. І пан добродій хотів би над їм помститися? Золотницький. Хотів би. Яким. Ну, а я ж вам нащо здався? Золотницький. Мені треба рук до помсти. Яким. Тобто: чи не позичу я своїх? Золотницький. Твої — руки, моє — злото. Яким. Он як!.. А чи багато злота? Бог знаєте: яка робота, така й плата. Золотницький. Я дам тобі цей капшук,— в йому повно грошей. (Кида Якимові капшук на коліна.) Це на дорогу. Поїдь у Січ, убий там його, привези мені певні прикмети, тоді я тобі ще не один такий капшук дам. Яким (бере й зважує капшук на руці). Не один, кажете? А скільки ж? Золотницький. Два... три... п'ять! Яким. Єсте скупенькі трохи, пане господарю. (Знову важить капшук на руці.) Не дуже важкий,— голова козача важча. Золотницький. Привези тільки її мені,— я тобі десять дам! Яким. Справді?.. Гаразд! Несіть же зараз десять капшуків, давайте їх сюди! Золотницький. Як то? Яким. Та так! Я вже приїхав із Січі і привіз вам голову козачу. Золотницький. Облиш жарти! Яким. Жарти! Я не жартую з своєю кривдою, і ви це побачите! Що хотів, те вже вчинив... Гетьте з вашими грішми! Не треба мені їх! (Кидає гроші Золотницькому, той їх бере.) Золотницький (помовчавши). Так правда? Його вже нема на світі? Прикмети дай мені!.. Прикмети певні!.. Яким. Прикмети та ще й певні!.. Якби ж я знав, що вам їх давати мушу, то, може б, придбав... (Виймає з-за пояса кинд- 434 л. Ну, от зброя в мене з його. Сей кинджал — Якимів! Читайте, що на йому викарбовано — отут-о! Золотницький (читає). «Яким Демченко»... Його кинджал!.. Що ж це ти — з мертвого зняв чи що? Як же не догадалися, що це ти його?.. Яким. Мало як там буває, що не догадуються, хто!.. Може, Якима Демченка в лісі знайдено з розтятою головою... а всі подумали, що це татарва справила... а не той, хто був йому про людське око приятелем... Може, я тоді й кинджал узяв... Я ж приятель йому... Всяке бува... Золотницький. Так! Так!.. Але ж дай мені впевнитись, дай ще прикмет! Яким. Та скільки ж тобі ще їх? Ну... на голові в його шрам великий був, десь він здобувся... хтось хотів на той світ його вшровадити, та не добре вдарив... Золотницький. А вдруге вже добре вдарено? Ха-ха-ха-ха! Оце гаразд! Яким. Ну, годі вже!.. Буде з тебе! (Виходе.) Золотницький (сам). Нарешті! Нема вже нічого на ІОрозі! Тепер я біля своєї мети близько, так близько!.. Василина й Наталя, обійшовши сад, ідуть стежкою. Золотницький. Василино! Василина. Що? Золотницький. Я наважив одружити Яся з Наталею. Наталю, незабаром твоє весілля. Наталя. Я Яся не люблю і за його не піду. Василина. Степане! Вона моя дитина — не твоя. Золотницький. Годі! Я вже сказав! Василина. Зо мною мусив порадитись перш, ніж казати. Золотницький. Моя воля — найліпша порада. Нема чого розпитуватися, коли я так хочу. Наталя. Я доросла... Я не дочка вам... Маю свою волю... не хочу... мене ніхто не може присилувати... Золотницький. Годі, я кажу!.. Іди собі — я маю твоєю матір'ю говорити. (Наталя виходе.) Золотницький. Надто вимовна і до суперечності скваплива зробилася! А ти ще допомагаєш їй у тому не-чухові. Василина. То не неслух, а то й моя воля! Я не дозволю своєї дитини за нелюба віддавати! Золотницький. Коли я велю,— мусить бути їй юбий! Не важтеся опір моїй волі і моєму декретові ставити! Відаю теє добро, якого любого на мислі маєте, але того вже не зобачите ніколи: зогнив у землі! Цей козак, що в нас, убив 435 на герці Якима, як той на Запорожжя з неволі татарської повернувся. В а с и ЗІ и н а. Що ти мовиш?.. Ні, ні, цього не може бути!.. Скажи, що цьому неправда, що ти жартуєш!.. Золотницький. Цьому правда! А коли віри не дой-маєш,— волієш сама цього козака запитати. (Виходе.) Василина (сама). Запитати? Про що запитати? Як він убивав мого сина?.. Якби ніж йому в серце встромити!.. Яким живий... був живий!.. А тепер уже знов — ні! Удруге в мене його віднято! То ж моя дитина єдина!.. За що ж ти, господи, так мене караєш? І цей душогуб у моїй хаті!.. І батько радіє, що сина вбито? Душогуб приїздить сам до його і сам йому каже!.. Що ж це? Ой, страшно, страшно це думати. Невже?.. Ні, ні, ні!.. Які думки!.. Все поплуталось у голові... А щось мені треба зробити... Що мені треба зробити?.. Сама не знаю... (Думає, тоді відразу.) Ой, знаю! У моїй хаті душогуб, а я не знала б, що мені робити! Це ж воно вже прийшло, те, чого я так довго дожидалася, сподівалася!.. Про що ворожка казала!.. Прийшло,— і я помщуся. ї в г а вбігає. ї в г а. Пані, там кобзар прийшов. Каже, коли старі люде чи козаки — то думу заспіваю, а коли молода молодь, то веселою піснею звеселю... Господи, як хочеться послухати!.. Я стріла зараз панночку, дак вона казала, щоб сюди його в сад покликати. Покликати ж, пані? Василина. Кого? ї в г а. Та кобзаря ж! Василина. Якого кобзаря? ї в г а. Та отого ж, що я кажу... Він зараз отут коло хвіртки... Я побіжу покличу. (Хоче бігти й спиняється-) О, вже панночка й сама веде. Увіходять Наталя, кобзар, за їми кілька чоловік челяді; далі ще дехто з хлопців приходе; Яким трохи згодом. ї в г а (біжить назустріч кобзареві). Осюди, осюди, дідусю!.. (Підводить кобзаря до ослону й садовить його. Василина стоїть зараз біля кобзаря.) Отут сідайте! Кобзар (сідаючи). Спасибі тобі, моя ластівочко, що клопочешся за старим! Отут мені добре буде співати, і вас, і себе звеселяти. Стара баба. От добре! І я пошлухаю якої вешеленької. ї в г а. Мо ще й потанцюєте, бабо? Стара баба. А шо ж ти шмієшшя? Як була я молодою, то така гарна була... дак я тоді танчювала — гошподи, крашно! Регіт. 436 ї в г а. Це, мабуть, було ще за кроля Панька, як земля була тонка!.. (До кобзаря.) Вельми втомилися, діду? Здалека йдете? Кобзар. Ні, не дуже... з-під Чигирина, дочко. Я к и м. З-під Чигирина, діду? То, може, ви й казок добрих знаєте казати? (Підходе до його. Василина здригається, почувши Якимів голос.) Кобзар. А знаю, синашу,— чому не знати?.. Та тільки тепер казки все страшні! Он, повідають, у коронного війська з козаками потреба була, баталія. Дехто з челяді. Ну, то й що, дідусю!.. Що там? Як? Кобзар. Подужали козаки! Подужали! Дехто з челяді. Невже? — Хвала богові! — як же саме було? Розкажіть нам, дідусю! Кобзар. Не відаю, діточки... Чув* тільки, що подужали козаки, а як саме було — не відаю. А народ скрізь ворушиться,— так хмарою і йде до Хмельницького. Парубок. Щось дуже кров'ю пахтить. Поважний чоловік. Та вже чуть... Без бійки не обійдеться... Стара баба. Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене жожуляшта курка півнем шпівала,— оче ж воно й шталошя... я так і вгадувала, що буде нещаштя: або пошешть, або голод, або війна... ї в г а. Авжеж, бабо! Так, як той циган, що,— каже,— у мене три сини та всі три й угадьки: як скаже один, що буде дощ, а другий,— що сніг, а третій,— що сояшно, так которий і вгада. Сміх, гомонять люди. Кобзар (поки люде гомонять, киває на Якима). А поможи мені, синашу, кобзу пересунути, а то старий уже став, руки не слухаються... (Як Яким нахиляється над ним, ніби помагаючи йому кобзу пересувати, він йому каже стиха.) Батько Хміль іде на городи... Велить, щоб шаблі напоготові були... Завтра — до роботи! (Голосно.) Спасибі тобі, синашу!.. Ну, тепер я й заграю. Поважний чоловік. Та годі вам цокотіти,— нехай Дід грає. І в г а. От уже й погомоніти не дають! Кобзар. Ну, якої ж вам, діточки мої, заспівати? ї в г а і дехто з дівчат. Танцюристої! Веселої, дідусю, заспівайте! А то, бач,— баба танцювати хочуть! Поважний чоловік. Ну, діду,— ви краще нам такої заспівайте, щоб вона нам до серця промовляла... щоб вона про наше горе казала... Поважної! Чоловіки. Поважної! Поважної! Кобзар. Так, так, тепер танцюриста не до речі... (Дзвонить спершу в струни, тоді співає:) Нема в світі правди, правди не аськати! Що тепер неправда стала правдувати. Уже тепер правда сидить у темниці, А тая неправда з панами в світлиці; Уже тепер правда стоїть у порога, А тая неправда сидить конець стола. Уже тепер правду ногами топтають, А тую неправду медом напувають. А вже тая правда сльозами ридає, А тая неправда все п'є та гуляє. Чи ти, щира правдо, в темниці умерла, Що тепер неправда увесь світ зажерла?.. Як кобзар співає, Яким і Наталя стають поруч і нишком розмовляють. Золотницький приходить і дослухається до пісні. Золотницький. Як смієш ти тут співати, клятий волоцюго?.. Геть мені звідси зараз!.. Щоб ніколи цих волоцюг і близько двору не було! Ходять та дурним хлопам всякими брехнями голови набивають! (До челяді.) А ви чого тут позбирались? Робити, дак вас нема, а чортзна-чого слухати, дак зараз позбігаються!.. Геть звідси всі!.. І цього виженіть зараз!.. Слуги виводять кобзаря, люди розходяться. Яким виходить. (До Василини.) Повинна пильнувати, щоб цього не було, а не сама потурати тому. (Виходить.) Зостаються самі Василина та Наталя. Наталя. Чуєте, мамо, чуєте? Воля! Василина. Яка воля? Що ти говориш? Наталя. Чуєте ж, що кобзар казав: побили наші, йдуть! Всі до зброї беруться!.. От яку звістку кобзар носить і гасло подає, щоб усі повставали! Ой, мамочко!.. (Кидається до Василини, обнімає Ті, цілує й вибігає.) Василина (сама). Що вона казала? Гасло подає? Кому? Чи не цьому душогубові? Бо я чула, як кобзар йому нишком.. Що він йому казав?.. «Беріться за ножі... Напоготові будьте»... До чого це? Якесь душогубне діло... А, догадалась! Це ж ті бунтовники... (Мовчить.) Ось де помста! Ти вбив мого сина, ти впився його кров'ю!.. Ну, дак кров же за кров!.. Одно слово тим — і ти на шибениці повиснеш! Тепер уже нікого не вбиватимеш! (Вибігає.) Завіса ТРЕТЯ ДІЯ Світлиця та, що і в першій дії. ї в г а (сама, в хаті прибирає). І, господи, який недобрий пан! Кобзаря, нещасного старця,— і того прогнав! А так хотілося потанцювати!.. Боже ж, люблю танці!.. Як заграє музика, то так би!.. Як то кажуть, за танці й батька б оддала!.. Шкода, що нема батька, то нікого й оддавати!.. А нудно жити самій,— хоча б який козак посватав!.. Коли ж тільки Мусій і в'язне! А гарного нема. А я вередлива: як не гарного, то й ніякого!.. Та ще якби й молодого!.. Страх люблю молодих!.. (Приспівує.) А вже ж мені не хочеться З старим дідом морочиться. Коли б мене молодий, молодий Хоч по хаті поводив, поводив! Мусій зазирає спершу в двері. Мусій (увіходе). А ось я поводю! їв г а. Хіба ти молодий? М у с і й. А то ж ні? ї в г а. А порохня ж із тебе не сиплеться? М у сі й. Яка бо ти, ївго!.. Я до тебе з щирим серцем, а ти все глузуєш. А я б тебе посватав. їв г а. От лишечко: він би й посватав, дак вона сватати не дається! Мусій. Вийди сьогодні ввечері,— хоч поговоримо. Я гостинців принесу. ї в г а. Авжеж вийду! Тільки нехай учора, серед ночі, саме опівдні, у спасівку на льоду, _М у с і й. Та ну бо! (Хоче її заняти.) ї в г а. А тпрусь!.. Мені треба йти!.. (Гука в двері збоку.) Паничу, до вас Мусій прийшов. (Вибіги.) Я с ь (увіходе). Чого тобі? Мусій. Та ні, це я не до вас... а, сказати, до пана... Я с ь. Нема його тут, десь на дворі. Мусій. То я й піду. (Виходе.) Я с ь (сам). От дивлюсь я, дивлюсь,— ніяк не любить мене Наталя!.. Я їй і так, і сяк, а вона — ніяк!.. Хоч би вже батько звелів їй покохати мене,— уже ж його повинна вона послухати!.. Наталя проходить через світлицю. Я с ь. Де це ти ходиш, Наталю? Я тебе шукав. Наталя. Нащо я тобі здалась? Я с ь. Як то нащо? Ти ж уже моя тепер, Наталю! Наталя. Твоя? Не діждеш! Я с ь. Батько казав, що скоро й весілля наше. Наталя. Мене на йому не буде. Я с ь. Не прийдеш сама, дак силоміць приведуть. (Хоче її поцілувати.) Наталя. Геть, навісний!.. (Відпиха його.) Я тебе не люблю і любити ніколи не буду. У мене своя воля, і нікому я тієї волі не віддам на поталу. Я с ь. Своя воля є тільки в шляхтича, у хлопів її немає. Наталя. Брехня шляхетська!.. Золотницький увіходе. Я с ь. Маєте, тату! Наталя мало не плює на мене, каже, що й повік не буде, щоб вона мені жінкою була. Ви їй звеліть, тату, щоб вона так на мене не казала. Золотницький. От як я закину її в льох, дак вона мені іншої заспіває! Наталя. Ліпший льох, ніж нелюб. (Виходе в двері просто.) Я с ь. Отак, як бачите, тату! Золотницький. Згодом!.. Тепер мені не до того. Іди собі! Ясь виходе праворуч. Золотницький (сам). Новий клопіт, нова непевність!.. Убив він його чи не вбив? Дурить мене чи правду каже?.. Наче й так говорить, і щось непевне в його мові... Затримаю його в себе ще на яких два-три дні, а може, довідаюся,-— випитаю або допильную!.. А тут іще ці звістки про Хмельницького... О, якби я міг усіх своїх хлопців на ланцюги прикувати — як псів, як звірів, бо справді це звірі! Горе, що не можняя річ! А то б заскавучали вони в мене на припоні! Мартин (увіходе). Пане! Золотницький. Чого? Мартин. Недобра новина: хлопи невпокійні стали. Учора, як ласкавий пан на їх нагримав, то я думав, що сьогодні ліпше буде. Де там!.. Ще гірше!.. Кажуть: не довго вже знущатиметься з нас, бо вже Хмельницький побив ляхів, то скоро й тут буде. Тоді, кажуть, і вам, лядським полигачам, не минеться. Золотницький. Хлоп сміє проти пана такі слова казати! Ну, так будуть же вони труситися від самої згадки про мої кари! Хто се каже? М а р т и н. Та всі. А найбільший призвід отой Грицько дає. Тільки він це не сам вимудрував: хтось, мабуть, ходить та вісті пускає... народ підбурює. А чутка така, що вже по деяких селах хлопи за коси та за списи взялися. Золотницький. Пильнуй!.. Скоро хто що посмів /чинити — на шибеницю! Піди зараз Грицька до в'язення забери! Мартин. Та я вже й так його забрав... І в хаті в його потрусив та й знайшов у стрісі оці клюги списові — аж три. (Показує ключи.) Золотницький. Дак он уже до чого подле хлопство береться! Наливайків7 та Остряниць 8 ізгадують!.. Дак я їм іншим способом їх нагадаю!.. Де він? М а р т и н. У дворі. Та тільки диво: панночка побачила його га так упадає коло його... Золотницький. Сюди його! Мартин (одхиляючи двері). А ведіть його сюди. [усій та Ничипір уводять ізв'язаного Грицька і стають біля порога. Наталя йде за ними. Золотницький (до Грицька, показуючи на ключи тисові). Це що? (Грицько мовчить.) Чого ж ти мовчиш? Мов! Грицько. Хіба не знаєте? Сами ж бачите, що воно. Золотницький. Нащо ж це? Грицько. Свиней, мабуть, колоти... М у с і й. Свиней колоти? Сторія!.. А я думав, що таке тільки на людей роблють. Грицько. Не на людей... на таких свиней, як ти та він. (Киває на Мартина.) Золотницький. А хто ж тебе цього навчив? Хто тебе навчив такі зухвальні слова проти пана виповідати? Грицько. Сам не дурний... Та ще ваші канчуки навчили. М у с і й. О, він, пане, мудрий на вигадки... язик у його, як бритва, гострий. Я його веду та й кажу йому: ти б, кажу, так не робив, бо пан гніватиметься. А він мені: «Начхать, каже, на твого пана! Він таке падло, як і ти». Золотницький. Мовчи, йолопе!.. (До Грицька.) А ти кажи: хто вас навчає, підбурює до такого? Грицько. Вітер у полі. Золотницький. Візьми його, Мартине! Розмовся з ним розпеченим залізом та батогом. Мартин. О, залізо як припече, то зараз моторніший на язик учиниться... Ге-ге-ге!.. Я це вже добре знаю. (До Грицька.) Ходім, голубчику, я тебе погрію! Грицько. То що? Печіть!.. Нічого не випечете! Наталя (до Золотницького). Не мучте людей! Нащо ви їх мучите!.. У його діти малі. Золотницький. Смієш ти?.. Наталя. Бог вас накарає! Г р и ц ь к о. Не поможе вже ваша оборона, панночко. Нас бог оборонить! Золотницький. Ведіть його!.. (До Наталі.) А з тобою я ще розмовлюся! Виходить сам, за ним слуги виводять Грицька. Наталя (сама). Душогуб!.. Кат!.. Господи! Да коли ж буде кінець цим мукам?!.. Бачити це і не мати сили боронити!.. Терпіти та плакати!.. Ні, ні, я не хочу плакати! (Яким увіходе.) Чуєш, братику? Зараз чоловіка на мордування взяли... Грицька... списи в його знайдено. Яким (хапаючись за шаблю). Грицька? Це ж наш! Треба оборонити... (Схаменувшись.) Ні, ні, не можна ще!.. (Сумно.) Мусить терпіти... до завтрього... Завтра й сюди сягне наша хвиля... Завтра й він буде вільний. Наталя. О, хоч би швидше це завтра!.. Як ти про це кажеш, то аж рветься душа моя на волю!.. Коли не пощастить нам, то й мені годі жити!.. Або твоя, або нічия!.. Або вільна, або мертва! Яким (пригорта її). Серце моє! І в неволі турецькій, повертаючи веслами на галері, і серед степів запорозьких, і в поході військовому,— скрізь ти мені ясною зіркою любою світила-сяла!.. Згадував наші літа дитячі, любі, наше дитяче кохання чисте... згадував, як я приїздив додому з київської школи... а ти мене стрівала — маленька дівчинка... Все в мене згинуло: батька вбито, мати за ворога заміж пішла — тільки ти, ти сама зоставалася єдиною надією... І коли б не ти, минув би я тепер цю господу... Тільки згадка про тебе зваблювала мене сюди якоюсь таємною принадою!.. І не одурила надія!.. Наталя (одхиляється). Тихше — йдуть. (Одходе.) Входять Золотницький і Мартин. Золотницький. Що ж він каже? Мартин. Нічого! Мовчить, запекла душа. Я йому вже й спинку батіжком полоскотав... і так іще його потрусив,— а він усе нічого не каже... Іноді тільки загарчить: «Стривайте! Це вам не минеться!» Золотницький. Дай йому ще палу,— аж поки признається. Мартин. А може б, ми його на шибеницю зберегли? Бо це, пане, добра б наука іншим була... наочна наука... А коли йому зараз іще палу дати, то глядіть, щоб клятий хлоп не зиґнув. Може б, так: хай сьогодні спочине, а завтра знов. Золотницький. Ну, роби як знаєш!.. Аби добув з його що треба... Іди! Мартин (повертається і хоче йти, але зазирнув у вікно), О, чого це до нас у двір жовніри прийшли? Наталя. Жовніри?! Яким (хапаючись за шаблю). Жовніри!.. (Схаменувшися.) Ну, дак що? Нехай собі йдуть, коли їм треба. Золотницький. Чого це ви так полякалися? (До Якима, пильно на його дивлячись.) І ти, козаче, чого дуже стрепенувся? Мартине, піди довідайся, чого їм треба. (Мартин хоче йти.) Василии а, а за нею польські жовніри. Василина (показуючи на Якима). Ось він! Ось бунтовник!.. Беріть його! Наталя. Мамо, що ви робите?! Василина (до жовнірів). Чого ж ви стали?.. Беріть його!.. Він бунтовник!.. Я сама чула, я сама свідчитиму! Жовніри (хочуть брати Якима). А ну, бери його, бериї Яким (добуває шаблю). Гетьте, бо зараз кров'ю запахне! Підходь, хто хоче смерті в вічі зазирнути! Василина. Невже ви такі боязькі, що всі одного боїтеся? Наталя. Мамо, не робіть цього!.. Не робіть!.. Василина. Беріть його,— він од Хмельницького присланий! Наталя. Мамо! Це ж син ваш!.. Василина. Син?.. У мене нема сина,— його вбив цей душогуб! Наталя. Мамо, це син ваш Яким! Василина (придивляється до Якима, непевним голосом) . Не може цього бути!.. Я свого сина любила... Я його не зрадила 6... Яким. Любили ви, мамо, свого сина і — зрадили. Василина (несамовито скрикує і кидається до Якима). Сину мій єдиний, це ж ти!.. Якимочку, це ж ти!.. Ой, боже, що ж я наробила! (Припадає до Якима.) Жовніри (в цю мить хапають Якима ззаду). Попавсь! Василина (вирива його в їх із рук). Гетьте! Гетьте, не чіпайте! Це ж син мій! (Жовніри Ті відпихають.) Золотницький (до жовнірів). Що вам казано,— те правда. Це бунтовник, од Хмельницького присланий народ підбурювати. Беріть його!.. Тільки не ведіть на село. Там така в'язниця, що зараз із неї можа втекти. У мене є добра схованка. Туди його посадіте, поки шибеницю наготуємо. Мартине, одведи їх! Яким. Прощавайте, мамо! Прощавай, моя сестро й моя кохана! (До Золотницького.) А ти, кате,— убив батька, вбиваєш сина,— але ж бережись!.. Засяла вже й нам зірка з неба!. Ще трохи — і матимеш ти і всі такі, як ти, відплату за. знущання з безщасного народу! Так, я бунтовник! Але тисячі, сотні тисячів бунтовників таких повстануть і страшною грозою ввесь край струсоне — і впаде ваша сила! Золотницький. А поки не впала,— моя над тобою воля! Ведіть його! Жовніри виводять Якима. Василина (кидається за ним). Сину!.. (Падає непритомна.) Завіса . ЧЕТВЕРТА ДІЯ Частина двору Золотницького. Спереду в'язниця: мала кам'яничка, вікном з ґратками до глядачів, а двері з лівого від глядачів боку. Позаду в'язниці, через усю сцену з лівого до правого боку, тин з перелазом; перелаз по лівий бік в'язниці. За тином шлях. Мусій та Ничипір, вартові, сидять на камені, під вікном біля в'язниці. Народ шляхом проходить, з роботи вертаючись,— хто з лопатою на плечах, хто з іншим струментом до весняної роботи. Чоловіків двоє йде. Чоловік 1. Хай йому всячина! Втомився! Чоловік 2. Ну, вже й підгонив сьогодні до роботи клятий Мартин! Проходять. Мусій. Усе нашого Мартина почитують. Мабуть, люблять: добрий чоловік. Ничипір. Атож... Бог не візьме, а чорт ізлякається. Троє дівчат. Дівчина 1. Ходіть, ходіть швидше, сестрички! Од своїх одбилися... Дівчина 2. А що хіба? Дівчина 1. Бо саме тут отой клятий панич Ясь дівчат переймає. Дівчина 3. Мене як піймав раз отут саме, то ледві втекла. Дівчина 2. Так і справді ходіть швидше. Побігли. Мусій. Не до вподоби панське залицяння! Бояться, щоб колиски в хаті не завелося. Ничипір. А хіба й не бувало? Чоловік 3-й проходить. 444 Чоловік. А кого це ви тут бережете? Ничипір. Кого ж там? В'язня. Чоловік. Якого? Ничипір. Такого, що з'язано. Чоловік. Та за що ж його з'язано? Ничипір. За руки. Чоловік. Та через що ж його з'язано? Ничипір. Через те, що втікав. Мусій. Щоб не бунтувавсь!.. А то взяв та й забунтувавсь. Чоловік. А ви вже й запакували! Мусій. Коли ж ізвелено. Чоловік. Ще б пак!.. А ви й раді панськими псами бути. (Проходе.) Ничипір. Біда панщину відбувати! Пан нагаєм шмага, а люде язиками дошкуляють.,. Мусій. Е, батіг дошкульніший за язик... мусимо панові догоджати, бо не помилує. Ничипір. Де вже там помилує!.. Родича, пасинка та того не помилував! Здалека ледве чути спів. Мусій. Нехай не бунтується! Ничипір. Може б, і ти збунтувався, та боїшся. Мусій. Ге! Чого б то чоловік не схотів!.. А цить,— мов співа... Прислухаються. Чути, як люде, йдучи гуртом, співають: Ой, боже, боже, зглянься над нами, Зглянься з високого неба! Та пошли, боже, нам нещасливим, Змученим нам чого треба! Гей, щоб устала на Україні Знову козацькая скла, Та щоб неволю воля могуча, Воля ясна подоліла! Мартин, почувши пісню, прибігає з канчуком. М а р т и н. А ви знову співати про волю? От я вам дам волі іцим канчуком! Бач, якої виспівують!.. Ішло б собі мовчки, Іогане мурло, додому та, як свиня, залізло б у свій барліг та хропло б, поки на панщину поженуть. Дехто з людей. Ну, цього вже не буде!.. Сам ти панська Івиня! Мартин. Ах ти іродів вишкварок!.. До чого розпустився *арод!.. Що хоче, те й співає, що хоче, те й говорить,— скоро робити почне, що сам ісхоче! * На той же голос, що і «Гей не дивуйте, добрії люде». Дехто з людей. А то ні? Почне!.. Тоді вже тебе, панського пса, на ретязі коло воріт припнемо,— то там уже й будеш брехати! Виходять, співаючи знов: Та щоб неволю воля могуча, Воля ясна подоліла! Мартин (розлютований, силкуючися перекричати пісню). О, прокляте хамство!.. Я ж вам оддячу!.. Я на вас пана наведу!.. Цього ще й не чувано!.. Що це з їми зробилося? Це все, мабуть, отой бунтовник (показує на в'язницю) їх направляв! (Перелазить через перелаз і йде до вартових.) А ви ж... чи добре бережете того харциза? М у с і й. Та добре!.. Тільки ти пошли кого на зміну, щоб хоч перед світом заснути. Мартин. Чортяка вас не візьме, коли й не поспите ніч! Уранці й перемінють вас, а тепер нема кому. М у с і й. Дак хоч повечеряти ж пусти, а то як же його не ївши. Мартин. Не подохнете!.. Сиди тут!.. Принесуть, то й повечеряєте. (Підходе до віконечка.) А що, сидиш?.. Чуєш?.. Гей ти там!.. Чого ж не відказуєш, коли тебе питають? Якимів голос (із в'язниці). Чого тобі треба? Мартин. Коли кличу, дак озивайсь!.. Треба знати, чи цілий... Що, добре сидіти?.. Попався, вовчику-братику!.. Тепер не вискочиш!.. Чого ж мовчиш?.. Набалакайся сьогодні, бо завтра не доведеться багато говорити, як язика на шибениці висолопиш!.. Мовчиш?.. Ну й кат тебе бери!.. (До варти.) Глядіть же, щоб цілий був, а то шкури з вас обох поздираю! Чуєте? М у с і й. Та чуємо вже!.. Не позакладало!.. І сами знаємо, що треба берегти. А ти краще вечеряти швидше присилай! Мартин. Поспієте!.. Нечистий вас не візьме! (Виходе.) М у с і й. Ну й чоловік!.. До кожного чіпляється, як той реп'ях. Розлютувався за пісню, а на нас напався. Ничипір. Як вовк голодний лютий... А он Ївга біжить. М у с і й. Біжить, та нічого не несе. Ївга приходе з лівого боку. М у с і й. А де ж твоя вечеря? Хіба тобі не казав Мартин? ївга. Найшов великого пана Мартина!.. Ще я йому з вечерею буду носиться! Нехай Ничипір піде та й візьме. Ничипір. Звелено не ходити. ї в г а. Не побаче Мартин, бо вже подався на село. Піди та й візьми,— там Гапка дасть. А то б пішли вдвох та й повечеряли. Хіба він утече? Він же замкнений. М у с і й. Е, ні, не можна, голубко! Нехай уже краще Ничипір іде по вечерю, а я зостанусь. Іди бо, Ничипоре! Ничипір. Чи йти, то й іти! (Іде.) М у с і й. А ти ж, ївго, не тікай, постій зо мною хоч трішечки. Ї в г а. Бач, який моторний!.. Що ж ти мені казатимеш? Тут ніяк говорити, бо отой (показує на в'язницю) все чує, а, може, й баче. Ходім отуди, трохи віддалік! М у с і й. Не можна мені кинути варти. I в г а. Бач, який!.. А я хотіла сьогодні до тебе в сад вийти. Приходь! М у с і й. Е, ні, не можна, ніяк не можна! ї в г а. Приходь, Мусієчку, голубчику, любий! Бач, який ти недобрий: не слухаєшся мене, не хочеш прийти! М у с і й. Та я б на крилах радий летіти, дак коли ж Мартин сказав, що й шкуру здере, коли що теє... Ніяк не можна! ї в г а. Ну, то йди хоч зараз на одну хвилину,— я щось маю тобі казати. М у с і й. Та кажи тут! їв г а. Сказала, що не буду тут!.. Ходім! (Тягне його.) М у с і й. Ну й швидка з тебе! Нічого не вдієш! Виходе з Ївгою праворуч. Наталя вбігає, озираючись, і підбігає до віконця. Наталя. Якиме! Якимочку!.. Чи ти чуєш? Яким (визираючи в віконце). Хто там?.. Де се ти взялася? Наталя. На хвилинку... щоб не побачили... Я вблагала ївгу, щоб одвела вартових... Є в тебе зброя? Яким. Нема, повіднімано. Наталя (виймає з-під керсетки зброю). На пістоля... кинджал... Яким. Спасибі, серце! Тепер живий у руки не дамся! Наталя. Стривай!.. Не на те я тобі це дала. А гроші є в тебе? Яким. І гроші забрано. Наталя. На й грошей! (Дає.) Пошли вартового купити горілки... Обидва з чаркою не розминаються... Хай нап'ються, поки поснуть, тоді я прийду... ключа я вкраду... відімкну... Випущу і ждатиму,— будь з козаками завтра. Яким. Ні, тікаймо вдвох. Наталя. Не можна... Я тільки забарю тебе. Я к и м. Я не хочу тебе тут кидати. Наталя. Я не попущу з собою нічого зробити, а тобі тільки заважатиму. За ніч добіжиш до своїх? Яким. Як сонечко зійде — вже тут буду. Наталя. Ждатиму... Чи не треба ще чого зробити? Яким. Коня треба. Будуть гони, а без коней далеко не втечеш. Не можна мого вороного вивести? Наталя. Кінницю замикають і варта коло неї. Ніяк не можна. Яким. Дак збігай до Панька Галабурди,— це наш... Він зробить... Хай кінь буде напоготові під гаєм,— він знає де... Наталя. Добре, все зроблю... (Чути, що десь там Ївга кахикає.) Ївга озивається,— треба йти... Жди! (Виходе.) Яким. Ждатиму, моє серце дороге! Яким (сам). От дівчина!., і в голову не клав, що вона така смілива! Ну, тепер веселіше зробилося,— наче так, що я вже й не замкнений у цій скрині. А яка ж і люба Наталя! (Співає стиха:) Дівчино кохана, здорова була! Чи ще ж ти за мене та не забула? Приїхав до тебе,— біг тебе знає, Чи твоє серденько мене кохає... Ничипір приходе з вечерею. Ничипір. Не співай! Яким. Чому? Ничипір. Бо не можна. Яким. Та чом же не можна? Ничипір. Бо заборонено. Яким. Та через віщо ж заборонено? Ничипір. Через те, що... не велено... (Подумавши.) Може, ти кого викликаєш піснею. Я к и м. Чи ба! А я таки й справді викликаю. Ось слухай! (Співає голосно.) Сонце низенько, вечір близенько. Вийде до мене, моє серденько! Ой, вийди, вийди та не барися, Моє серденько, розвеселися!.. Му сій з Ївгою приходять. Яким. От бачиш, і почула дівчина та й прийшла, а ти не давав співати. Г в г а. Прийшла, та не до тебе. Бережіть лиш його добре, щоб до якої дівчини не втік. (Виходе.) М у с і й. Не втече!.. Що це ти, козаче, так розвеселився? І ні гадки про те, що, може, завтра п'ятами до землі не доставатимеш? Яким. Раз мати родила,— раз і вмирати! Наш брат козак із тією сухореброю за панібрата! А що: чи й мені вечеряти дано? Ничипір. Дано... На! (Подає в віконце вечерю.) Яким. От добрі люде: хоч і вішають, а проте з голоду пропасти не дають. І випити ж є? Ничипір (похмуро). Не знать що вигадує! Де там його візьмеш! М у с і й. Нема тут, братику, того!.. Будемо й так. Яким. Хіба не любиш? М у с і й. Гріх!.. Казав піп у церкві, що хто впиватиметься на цьому світі, дак на тому смолу питиме. Яким. Овва! То вже погано!.. Та, може ж, і не смолу, а інше що? М у с і й. Казав — смолу. Ничипір. Та воно, як утягнеться чоловік, то й те буде І пити. Яким. Авжеж!.. Ну, а поки там іще до того пекельного пиття, то хоч би оковитої покуштувати. Може б і ви, хлопці, теє? М у с і й. Ге!.. Та де ж її візьмеш? Ничипір. Якби ж чоловік мав... Я к и м. А як я зроблю, що матимем? Ничипір. А хіба ти характерник? Я к и м. А то ні? Як ісхочу, так горілка і вродиться. Справді, хлопці: є в мене трохи грошенят, то нехай котрий з вас до жида збіга в корчму та візьме пляшок зо дві оковитої. Одна мені, а друга вам. Бо я враз усю вихилю. М у с і й. Невже? Ото п'є! Яким. Дак нате гроші, хлопці. (Дає.) М у с і й (беручи гроші). Та страшно... якби не довідалися... Яким. Вже темно: ніхто не побачить. Ничипір (глянувши вгору). Та воно й справді, Мусію, темно... М у с і й. Чи темно, то й темно... Сиди ж ти, Ничипоре, тут, а я швиденько збігаю. (Іде швидко через перелаз.) Я к и м. От і добре — погріємося. А то, може, холодна ніч буде. Ничипір. А може... (Сідає й розв'язує вечерю.) А ну, глянути, що тут принесено? Борщ. (Бере ложку й куштує.) Такий, що хоч собаці вилий... дак і той не їстиме... (Кладе ложку.) Ні, таки й справді без чарки не обійдешся!.. (Мовчить.) А ти ж, козаче, по далеких світах бував? Яким. Бував. Ничипір. А де? Яким. І на Січі був, і в турецькій неволі був. Ничипір, ї турків бачив? Яким. Бачив. Ничипір. Ото вже, мабуть, багато там нечистої сили. Яким. Чого? Ничипір. Нечистої сили... Бо, звісно, де віра бусурменська, то там уже тієї погані стільки наплодиться, що й... Яким. А ти, дядьку, хіба боїшся нечистої сили? Н и ч и п і p. А хіба ж і не страшно? Нечиста сила на все підводить. Чи випив там чоловік чарку, чи не випив, а вже воно тебе втирить у калюжу. Мусій (з двома пляшками). От вам і « добро. (Подає одну пляшку Якимові.) На ж, козаче... А ;щ, кажеш, нам? Яким. Вам, вам, братики! Пийте на здоров'ячко! Ничипір. Давай же вечеряти! Сідають і беруться до вечері. Наливають і п'ють, приказуючи: «Будьмо здорові! Дай, боже, здоров'я!» Я к и м. А що. добра? Ця, мабуть, добріша трохи за пекельну смолу? Ничипір. А мабуть,.. Мусій і Ничипір раз у раз п'ють, розмовляючи. М у с і й (до Якима). А ти ж, козаче, п'єш? Яким. Такого добра та не пити! Коли вже й той дядько п'є,— не боїться, що й нечиста сила в калюжу затаска. Ничипір. Бо тепер калюж нема... А ти не смійся, бо я нечистого так бачив, як от тебе бачу або Мусія... Яким. Та як же ти його бачив? Ничипір. А так... Ішов од кума.,, на хрестинах був... Яким. Та й добре вкинув тієї ледащиці? Ничипір. Що випили, то правда, а що добре, то ні, бо саме так, як треба, саме посередині... Пішов я від кума, а вже була ніч... От я йду... Іду та й іду, коли дивлюсь, аж я вже не вулицею йду, а городами... Ну іду та іду, коли дивлюсь,— аж воно на тину й сидить.,. Яким. Що сидить? Ничипір. Нечиста сила. Мусій. Невже? Та яка ж вона? Н и ч и п і p. Та яка ж там іще? Така, як нечиста сила буває... так на тину маячить... Це ж, думаю, воно мене завести хоче. Стривай же, думаю,— я тебе навчу, як із християнської душі глузувати! Та, ціпок у руках добре держачи, іду та й іду, та й іду... Мусій. Та куди ж ти йдеш? Н и ч и п і р. Та за їм же. Підходю до його... А воно все далі, і я все далі, далі, далі... Так усе далі... далі... Мусій. Та куди ж ти йдеш? Ничипір. Та за їм же. Підходю до його... А воно все далі, і я все далі, далі, далі... Так усе далі... далі... Мусій. Ну, та що ж там іще було? Що ж усе далі та далі! Ничипір (байдуже). А далі вже й нічого. Мусій. Як то нічого? А де ж нечиста сила поділася? Ничипір. А хто його зна, де вона поділася. Так ураз її й не стало. Мусій. Ну, а ти ж що? Ничипір. Та що? Стою та й дивлюсь. 450 Мусій. Та на що ж ти дивишся? Ничипір. Та що нічого нема. Мусій. Ну, а тоді ж що? Н и ч и п і р. Та що? Нічого... Вибрався з городів та й пішов додому. Мусій. Отакої! Я думав, що йому що страшне трапилось, аж він... Де ж той нечистий, коли ти його не бачив. Ничипір. Хоч не бачив, дак він там був... Бо не дурно ж мене по городах водило. Мусій. Ге! Казна-що!.. А ти знаєш, що я тобі казатиму? Ничипір. Знаю. Мусій. Догадавсь? Ничипір. Який біс! Мусій. Який же бо ти недогадливий! Хіба ти не бачиш, що в пляшці вже нічого нема? (Показує порожню пляшку.) Ничипір (бере й дивиться). Тепер так уже й я догадавсь. Яким. У мене ще багато є, всього не подужаю. Нате, хлопці! (Подає пляшку.) Мусій. Ге! Та ти, гляди, чи й пив... А казав — усю враз хильну... То нам більше буде. (П'ють.) Ні, воно й у цій пляшці не погане. Отепер уже я так, що й співатиму. Ничипір (п'яний). Цить, Мусію!.. Бо як пан почує... Мусій. Якого там він чорта почує... Він спить. А я не видержу! (Співає:) Танцювала риба з раком, А петрушка з постернаком... Ничипір. Цить бо! М у с і й. Не перепиняй, бо я того ненавидю! Ничипір. Ну, дак ти собі співай, а я спатиму. (Лягає й спить.) Мусій. Спи! (Співає:) Танцювала риба з раком, А петрушка з постернаком, А дівчина з часником, А цибуля з козаком... Ні, не так!.. Дівчина з козаком, а не цибуля!.. Цибулиця дивується, Як хороше танцюєгься. Танцюється?.. От їй-бо й мені хочеться танцювати! Далебі потанцюю! (Хоче встати й падає.) Невже ж таки ти, Мусієчку, і не встоїш? Який же бо ти дурний, як я на тебе гляну! Мабуть таки ти й роду дурного!.. (Співає:) І ти дурний, і я дурний, І я дурний, і ти дурний... А хіба ж є така пісня?.. Чорт має!.. А коли чорт має,__ то ти (до віконця кулаком свариться) сиди мені там мовчки та не втікай, а я буду спати. (Грізно.) Чуєш? (Ласкаво.) Чого ти там, мій голубе, не озиваєшся? (Сердито.) Падлюка ти, як я на тебе гляну! До його добрий чоловік добрим словом гомонить, а він і не озивається! Хіба заснув?.. Ну й спи! І Ничипір спить, і пан спить, і Мартин спить, і я спатиму, і всі спатимем!.. (Лягає головою на каменюку.) Стонадцять би тобі копиць чортів з рогами,— як же й твердо спати! (Засинає.) Яким (визирає в віконце). Гей ви, хлопці!.. Поснули вже?.. Спіть! Наталя підходить швидко й обережно до віконця. Яким. Хто це? Наталя. Чш! Це я, Якимочку. (Іде до дверей і починає ї їх одмикати.) Замок брязнув здорово. М у с і й (прокинувшись). Га? Що? (Прислухається.) Наталя тим часом одмикає дверь Яким виходить. (Побачивши відчинені двері.) Стривай!.. Це ж іще що? (Точачись, устає й гукає.) Рятуйте!.. Тікає!.. Агов!.. (Хоче йти.) Наталя. Тікай, поки я його загаю... швидше!.. Швидше!.. Приходь визволяти мене. Яким. Удвох ходім! Наталя. Не можна... доженуть... обоє пропадемо... Я їх тут забарю поки... Тікай! Яким. Завтра визволю тебе. (Зникає в темряві.) Мусій (хапає Наталю). Стривай!.. Не втечеш!.. Гей, сюди! (Пха Ті до в'язниці й зачиняє двері.) Ничипоре!.. Ничипоре!.. Спиш, бісова личино, а тут он що діється!.. Ничипоре! Ничипір (спросоння). Га? Що? Мусій. Га! Що! В'язень утік був, поки ти спав... Ничипір. Утік? (Устає.) Мусій. Не втік, бо я його піймав та й укинув назад до в'язниці. Ничипір. Ну, дак чого ж ти й репетуєш? Мусій. Того... того, що я тобі велю — не спи!.. Завіса П'ЯТА ДІЯ Світлиця в Золотницького та, що і в першій дії. Золотницький (сам ходить по хаті). Казатимуть, що я немилосердний, що пасинка свого до смерті призвів. Нехай! А я казатиму, що добро Речі Посполитої мені є над усе найвище. Задля його я навіть родича на належну кару віддати мусив. Багато можна добрих елів знайти, щоб дурням очі замазати. Мусій та Ничипір увіходять і стають біля порога. Золотницький. Чого вам треба?.. В'язень цілий? М у с і й. Та він цілий, пане,— чого ж йому не цілому бути? Золотницький. Чого ж вам треба? Мусій. Чудасія, пане... Золотницький. Яка чудасія? Ничипір. Нечиста сила. Золотницький. Яка нечиста сила, йолопе?.. Де ви її бачили? Мусій. Біля себе, пане, бачили: як ви перед нами стоїте, так і вона перед нами стояла. Ничипір. Так і стояла! Мусій. От я вам зараз так-таки все й розкажу, пане. Стоїмо ми на варті біля в'язниці та й пильнуємо в'язня... Стояли, стояли, а далі й посідали... Посідали, люльки позапалювали та й куримо. Куримо собі та й куримо, і вже давно воно діється, а ми все куримо... Золотницький. Не патякай багато, мов про діло! Мусій. Ну, дак ото ж, кажу,— сидимо ми собі та й куримо... І ні трохи не сцимо, а так собі сидимо браво... Ничипір. Сидимо браво... Мусій. Коли я чую, аж коло дверей щось — брязь!., брязь!.. Це ж, думаю, в'язень добувається. Зирк, а він уже на порозі. Тут я зараз ісхватився, де мій і сон дівся... Золотницький. Заснули і в'язня випустили? Утік?.. Кажи! Мусій. Ге, пане! Якби втік, то то б не диво було, а то... Ничипір. Нечиста сила... М у с і й. Я зараз кинувся до його, знову до в'язниці впхнув, замкнув... Тут люде позбігалися... Погомоніли ми та й стали берегти в'язницю та й берегли до ранку... Ничипір. До самісінького ранку... Мартин увіходе. М у с і й. А вранці вже, як Остап та Хведір прийшли на зміну, я, йдучи, та зирк до в'язниці в віконце... Як глянули, то так уже й побачили, що це нечиста сила. Ничипір. Вона, нестеменне вона. М у с і й. Бо дивимось, аж то не наш в'язень, а щось неподобне. Ничипір. Неподобне!.. Золотницький. Хами прокляті!.. Ви його випустили?! Му сій. Де там, пане, випустили!.. Ми його так туди і впхали. Дак що ж, коли він сам казав, що він характерник!.. Бо як глянули до в'язниці, то то був там козак, а то вже стала дівчина... ^Ничипір. Дівчина... або може й сам нечистий у дівочому образі. Золотницький. Яка дівчина? М у с і й. Те, страшно й казати, бо ще як убрешешся!.. Ми її привели, то нехай уже пан сам гляне: чи то таки вона, чи може... хто його зна й що... Золотницький. Веди сюди!.. Хутко!.. М у с і й (одчинивши двері, гукає). Давайте її сюди хутко! Двоє людей уводять Наталю. Золотницький. Наталя?! М у с і й. О, дивись! Та це справді панночка! Ничипір. Хоч і панночка, та таки й не без нечистого. Золотницький. Як ти там опинилася? Наталя. Взяла ключ, одімкнула... Яким утік, а я зосталася... Золотницький (до тих, що Наталю привели). Візьміть їх (показує на Мусія та Нечипора) і вкиньте до тієї в'язниці, де бунтовник сидів. Мусій та Ничипір (падаючи навколішки). Паночку! Змилосердіться! Золотницький. Геть! Ведіть їх. Люде тягнуть Мусія та Ничипора. Я с ь увіходе з бокових дверей. Золотницький (до Мартина). Пошли вершників!.. Мерщій!.. Нехай утікача шукають по всіх шляхах і по лісах!.. Щоб без його не вертались!.. Мартин. Слухаю пана. (Виходе.) Золотницький (до Наталі). Як сміла ти це зробити? Наталя. А як же б я цього не зробила? Я ж брата визволяла. Золотницький. Закину тебе в темницю і доти там держатиму, аж поки навчу коритися. Наталя. Не навчиш!.. Скоро прийде він і визволить мене. Золотницький. Визволить?.. Ясю! Сьогодні ти звінчаєшся з нею... зараз!.. Сьогодні й весілля...9 Наталя. Я не люблю його... дружиною йому не буду... Коли батько своєму синові добра зичить,—• хай не занапаща йому життя!.. Золотницький. Дурниця!.. Ясю! Чув, що я казав? Я с ь. Та як же це, тату,— нині вже й весілля... не по закону... ні сватання не було, нічого... Золотницький. Час такий, що не до цього! Мартин увіходе. Золотницький (до Мартина). Послав? Мартин. Порозсилав, ласкавий пане, на всі шляхи й стежки. Золотницький. Стривай! (Відчиняє двері в другу хату.) Дівчата! Гей, сюди! Увіходить І в г а, а за нею кілька дівчат. Золотницький. Візьміть панночку, вберіть до вінця! Дівчата, несподіванкою здивовані, не знають, що робити. Чого ж ви стали? Поглухли? Ведіть панночку і зараз якнайшвидше вберіть до вінця! Дівчата несміливо наближаються до Наталі. Наталя. Я не піду... цього не буде!.. Золотницький. Ясю, веди її, нехай при тобі вберуть до вінця... та й сам приберись. Та тільки швидше!.. Чого ж став? Тягни її. Я с ь (хоче взяти Наталю за руку). Ходім! Наталя (відпихаючи його). Геть! Василина вбігає. Василии а. Що це? Наталя. Тягнуть мене, мамо, вінчатися з Ясем. Василина (стаючи біля Наталі, до Золотницького). Геть, дияволе лютий! Батька вбив... Золотницький. Цить! Василина. Ні, тепер уже не мовчатиму!.. Убив мого чоловіка, хотів і сина вбити... тепер і її хочеш життя збавити... Дак я не попущу!.. Вона моя, я не дам її нікому! Золотницький (до Мартина, показуючи на Василину). Візьми її, витягни з цієї хати! Мартин (береться до Василини). Ходіть, пані! Василина. Геть!.. (Одштовхує). Слухайте ви всі: він Душогуб!.. (Показує на Золотницького.) Чого ви його слухаєтесь?.. Не мене беріть, а його візьміть ізв'яжіть! Ясь (хапає Наталю за руку). Та ну вже йди! Наталя. Не піду! (Виривається.) Золотницький. Та довго ж це ще буде? (Хапає Наталю, але вона вихоплює в Золотницького з-за пояса кинджал і заміряється на його.) Наталя. Геть ви всі!.. Бо не буде той живий, хто до мене доторкнеться! Пустіть!.. Душогуби!.. (Хоче йти.) Мартин тим часом непомітно заходить іззаду Наталі і вириває в неї з рук кинджал. Наталя. То що ж це?.. Мамо!.. Мамо!.. Василии а. Пустіть її! (Кидається до Наталі, але Золотницький одтяга їі.) Наталя. Не довіку ж будете мені руки держати!.. Колись пустите!.. Тоді вже ні вас на світі не буде, ні мене! Ясь та Мартин виводять її ліворуч. Василии а. Будь же ти проклятий навіки від бога й від людей! (Вибігає.) Золотницький (сам). А, клята дівчина, яку вчинила шкоду!.. Знатиме ж вона!.. Мартине! Мартин увіходить, за їм Ясь. Золотницький. Мартине, піди до попа, звели, щоб зараз сюди йшов... вінчати їх... Та прикро накажи! Дівчата є... В сусід поклич бояр, там парубки... Скажи, що я прохав, що пильна справа... Розумієш? Та справляйсь добре,— не так, як із в'язнем!.. Я за його з тобою ще поговорю — навчу, як берегти!.. Іди!.. (Мартин виходить.) Золотницький (до Яся.) Зараз після шлюбу замкнути треба її. Щоб людей бачити не могла, щоб шкоди не вчинила... І мачуху з нею... А то бач що плещуть... Хай поки посидять... А час мине, то й притихнуть. Ясь. А, може б, можна так не робити, тату?.. А то яке ж воно весілля буде? Золотницький. Сказав уже! Мартин (вертається). Пане, біда! Золотницький. Яка біда? Чого галасуєш? Мартин. Тільки вийшов з двору, коли дивлюсь,— на майдані народ, усі з косами, з вилами... Я не посмів близько й підходити... Кричать, галасують... Золотницький. Чого ж їм треба? Мартин. Поганого їм треба! Кричать: до панської господи! Та ще б коли сами, а то перед веде отой шибеник, що втік... ще й з козаками степовими... Золотницький. Мерщій замкнути браму! Мартин. Замкнено. Золотницький. Огнисту стрельбу, яка є, роздати челяді! Мартин. Немає, пане, челяді: мало не вся там. Золотницький. А, гадюче кодло!.. І ті там? Неси пістолів сюди та рушниць!.. Пороху та куль! Челядин (убігаючи). Пане, козаки в нас у дворі. Золотницький. В дворі? Брами не замкнули?.. Шкури б з вас поздирати!.. Челядин. Ба ні, брама замкнена була, а пані прибігла та й одчинила. Золотницький. Гадина!.. Боржій пістолі! Кулі!.. Двері замикай! (Замикають двері.) Ясь виходить й вертається зо зброєю. Я с ь. Ось, тату, є... що швидше міг забрати. Золотницький. Набивайте рушниці! (На слугу.) Ставай біля вікна — ти!.. Біля цього!.. Ти тут, коло цього вікна, Ясю!.. Стріляй, не милючись!.. Сам стережись, за стіну захиляйся! В а с и л и н а вбігає і мовчки кидається до середніх дверей, хоче їх одчинити. Мартин хапає її й держить. В а с и л и н а. А, не поспіла!.. Дарма!.. Вони тут будуть! Не втечете! (Поривається до вікна й гукає в його.) Сюди! Сюди!.. Бийте двері! Золотницький. У, кляте падло!.. І не заціпить тобі! Василии а. Мені не заціпить,— тобі скоро заціпить... Пусти мене! (Пручається.) Золотницький. Держи її! Зв'язать їй руки. Вдвох зв'язують їй назад руки, тоді лишають. На дворі чути галас. Він дивиться у вікно. Ідуть сюди... Лагодьтесь!.. Дожидай мого гасла!.. Не стріляй, аж поки скажу!.. Цільте добре! Ну-у бий! Стріляють. Челядин. Упав один. Ясь. Другий пада. Золотницький. Набиті рушниці бери! Ясь. Назад уже подались. Мартин. Бережіться, пане, бо вже й вони стріляють. Чути, як стрелено з кількох рушниць. Шибку кулею вибито. Василии а. А що, маєш і ти гостинець! Ще багато таких буде! Прийшов час... Остання плата!.. Суд божий!.. Кайся, коли не хочеш без каяття піти в пекло!.. Корись моєму синові!.. Цілуй йому ноги!.. А що, чи солодка тобі кров його батька? Золотницький. Заткніть їй рота! Голос Якимів (на дворі). Стривайте, хлопці не стріляйте, бо й неповинних поб'єте! Узяти живцем!.. Гей, пане Золотницький! Віддайся на нашу ласку,— ліпше буде, бо згинеш! Золотницький. А ось тобі моя ласка! (Стріляє в вікно.) Шкода! Схибив! Голос Якимів. Хлопці!.. Разом до дверей!.. Бий двері! Чути, як люде біжать, починають грюкати в двері, двері тріщать. Мартин. Не видержать прокляті двері. Козаки розбивають двері і впираються в світлицю. Поперед усіх Яким. Козаки виривають з рук у Золотницького та в Яся рушниці. Яким. Кидай зброю!.. (Мартин і челядин слухаються.) Ну, пане Золотницький, не сподівався, що я так швидко до тебе прибуду? Тепер ти, певне, ліпше мене пізнаєш, ніж позавчора. Золотницький. Ще й учора харциза пізнав. Яким. Не харциз я, а правді оборонець. Тим часом козаки перерізали Василині мотуз, що зв'язував руки. Василина (кидається до Якима). Сину? Бог оддає тобі в руки твого ворога! Батькова кров озивається до тебе! Золотницький. Дак це вже ваша воля?.. Пануйте ж, прокляте хамство, пануйте!.. Та тільки не забувайте, що день мине, два — і ви всі будете на палях кричати, панської ласки благаючи! Козаки (обурені, кричать). Та що він нахваляється? Дати йому шаблюкою по голові! Яким (спиняючи). Не важся ніхто його займати!.. Я не хочу його крові... Хай іде собі куди знає з своїми гріхами. Не ми його будемо вбивати,— хай його неповинна кров поб'є! Наталя (вбігає і кидається до Якима). Якимочку! Невже ж це воля? Яким (повертається до неї). Воля, мила! Золотницький. Згинь же! Кидається до Якима, щоб кинджалом його вдарити, але козак у ту мить б'є його шаблею, і він падає. Золотницький. Пропав!.. Бодай же й ви так усі пропали!.. (Умирає.) Яким (до козака). Навіщо це робити? І так можна оборонитись! Козак. Не буде, гадина, кусати! Яким (дивиться мовчки на труп). Сталося!.. (Одвертається.) Панове молодці! Мамо! Наталю!.. Бог посилає нам волі! Завіса У Чернігові, 1897.