СЕСТРИЦЯ ГАЛЯ

Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що пробігла по всьому виду та й повисла йому на довгому сивому вусі. Він скинув сльозу, сердячись,— бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому на п'ятий десяток завернуло? Ні, це бридня! Де люлька?
І він знову почав розпалювати свою люльку, хоч тричі вже її розпалював і тричі вона гасла. Але ж і цього разу не довго вона стриміла в зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова над столом. А люлька, знов забута, лежала долі вже під ногами, і Йван її не бачив: він тепер нічого не бачив у цій хаті, бо неначе якийсь туман застилав йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось він уже зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче побігло по щоці і знов повисло на сизому вусі. Еге, п'ятий десяток доживає,— не мало років прожив, та не плакав ніколи Іван, хіба ще як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.
Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема; вона лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам, одинокий, та ще й з трьома дітьми малими. Не дав же господь йому щастя: всі старші повмирали, зосталися дома тільки малі,— дванадцятий рочок найстаршій дівчині Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, спокійно; тільки у Галі знати ще сльози на личку: мабуть, плакала, так, як оце тепер він, старий, плаче.
І знов щось гаряче по щоці — кіть-кіть... Але він того вже не чує. «Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося розлучитися»...
І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно було. Як то воно молоді літа згадуютьтак легко! Ось тепер: сьогодні що зробиш — завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються...
Отже, не забув, як вони під вербами удвох сиділи, як на вулиці стрівалися.
— Вийдеш сьогодні, серце?
— Біля криниці жди!
І він ждав... Гарно тоді було... А там весілля... Бучне було,— тоді ще горілка дешева була. Так, весілля... Тоді ще кум Семен почав пити варену з миски і край у мисці викусив. І так і згадалося кому Семенове обличчя,— червоне, очі вирячені, сам він до миски припав. Нащо воно згадується таке?
А як діти пішли!.. Господи! які вони раді їм були! Так ні ж: тройко малими вмерло, дочка заміжня була — в землю полягла...
І ось зненацька ще дужче у Йвана серце защеміло: це щось нове згадалося. Господи! І навіщо він так зробив тоді! Він ніколи її не бив, ні... Тільки раз це було: він з шинку прийшов — уся громада була тоді в шинку, і він був... І за віщо він її вдарив? Не згада вже тепер, тільки зна, ще вдарив просто навідліт кулаком. Хотів по голові, та п'яний був — похитнувсь, у груди влучив. А вона й не заплакала... Вона зроду вперше від його бита була: як стояла, так і впала на піл, мовчить, тільки за груди вхопилася, на його так дивиться... Як вона тоді дивилася!.. Він і тепер неначе той погляд бачить... Ох, навіщо ж він це зробив'..
— Мамо!— скрикнув спросоння невеличкий хлопчик, що спав на полу.— Мамо!
І він розплющив очі, подивився навкруги і, ще сонний, підвівсь і сів на полу.
— Мамо! Де мама?— питався він.
Далі хлоп'я замовкло на хвилину, а потім, мабуть, одразу йому згадавсь учорашній похорон, і він скрикнув ізнову:
— Мамо! Я хочу маму!— і облився слізьми. Дві   дівчинки:   більша — Галя, менша — Одарка
теж попрокидались од голосіння братового і повставали. Одарка зараз же почала вдвох із братом кликати маму й плакати.
Цей випадок розігнав Іванові мрії. Він підійшов до плачущих дітей. 
— Не плачте, дітки, годі!— промовив він, голублячи їх.
— Я маму хочу!— не вгавав малий Василько,
— Маму! — хлипала, тручи руками очі, Одарка.
— Мами   нема, дітки...— тихо,   ледве   промовив батько.— Мами нема: вона... пішла.,, до тітки Марусі. Ось підождіть, скоро вернеться...
– Ні-ні!— голосив   хлопець.— Тато   не   так   кажуть: мама не пішли, мамусю в яму закопано вчора! О, навіщо в яму! Я не хочу так,— там холодно мамі!
І діти знов облилися дрібними слізьми.
Тільки Галя, сидячи в кутку, .хоч і плакала, але тихо, силкуючися вдержувати сльози, що так і сипалися з карих оченят і текли по білому схудлому видочку. А далі, мов перемігши себе, вона втерла сльози й сиділа не ворушачись, тільки її маленьке тільце здригалося раз по раз то з жалю тяжкого, то з холоду, що панував у нетопленій хаті. А Василько з Одаркою все плакали та й плакали, голосно кличучи маму.
Іван не знав, що й робити. Коли це Галя встала, ще раз утерла останні сліди від сліз і пересіла до дітей. Вона обвила їм шийки своїми тоненькими рученятами, пригорнула їх обох до себе та й почала розважати. Іван не чув усього, що вона їм тихенько шепотіла на вуха, він почув тільки деякі уривки:
— Не плач... Я кашки зварю... Ну-ну — годі... Я тобі ляльок нароблю і «котка» заспіваю...
І бідна маленька дівчинка, сама ледве вдержуючи сльози, почала співати «котка», ту саме пісню, що так недавнечко співала над нею мама, люба мама, що лежить тепер у холодній, снігом заметеній ямі... І як її колись бавила мама цією пісенькою, так і вона розважає тепер нею своїх маленьких братика й сестричку, що так, як і вона, зосталися без мами.
Спершу діти мало її слухали; але потім почали плакати тихше, а далі й зовсім замовкли і тільки хлипали раз по раз. І вже тоді, як хлипання стихло і Галя втерла обом сльози, Василько промовив:
— Я вставати хочу!
Галя почала його вдягати, обувати чоботи. Гаразд напрацювавшись з Васильком, заходилася біля Одар-ки. Тут діло було легше, незабаром вона вже вмивала  обох дітей. Василько спершу почав був змагатися, кажучи, що він не хоче вмиватися, бо холодно, і треба. було довго вмовляти його, поки він згодився на вмивання та на чесання, бо й цього він не любив за те, що «тоді скубеться». Але потроху Галя поборола всі ті. труднації.
— Тату, я їсти хочу!— тихенько промовила Одарка, сіпаючи батька за рукав.
— І я хочу, снідати хочу!— завів і собі Василько. Бідолашний батько поліз на полицю по хліб.
— Я не хочу хліба, я хочу кулешику! — не згоджувався хлопець.
— Синку, нема кулешику; ось підожди—я зварю.
— Я не хочу підожди, я зараз хочу!
І знову сльози. Старий не знав, що й робити. Тут знову довелося Галі розважати дітей. Чи про кулешик вона їм шепотіла, чи про що інше,— тільки вони й цього разу почали потроху затихати. Зрідка тільки чути було Василькові вигуки:
— А я так не хочу! Я хочу отак! Та скоро й ВІРІ замовк. Діти почали гризти хліб. Василько, насупившись, ухопив обома руками окраєць і з усієї сили кусав його своїми білими зубами. Він ще не покинув дути губи й очевидьки заходжувався щось вигукнути. Надто в хаті було так холодно, що в дітей посиніли руки.
— Я змерз! — пожалівся хлопець.
Галя миттю кинулась, знайшла юпчину й кожух і вдягла брата й сестру.
— І солі нема,— додав він далі, показуючи Галі свій хліб.
– І мені солі!— попрохала Одарка.
Галя густо  насолила дітям хліб цупкою  сірою сіллю.
Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на якийсь час зовсім заспокоїлись і мовчали.
А Йван тим часом думав про те, як-то він буде поратися. Діти голодні, їм треба чогось ізварити.
І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав розтопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь — знайшов пшона.
«Зварю хоч кулешу»,— думає.
І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.
— Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.
І він висипав пшоно з горщика. Далі...
Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.
— Тату, киньте, я зроблю... Я знаю... Іван, дивуючися, глянув на Галю.
— Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь,— казала вона.
—  Куди  тобі, дочко,  ти  ще  мала!— відмагався батько.
— Я хоч мала, а я знаю... Я навчуся ще, а тепер як-небудь — мами нема...
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та Василь сиділи в кутку на полу, не озиваючись, і дивилися то на батька, то на Галю.
А вона тим часом не гаялася. Поперемивала горщики, поналивала, які треба, та. й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий — вона покликала батька:
— Тату, пособіть!
Іван схопивсь і поставив горщик у піч.
Далі маленька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь хазяйчин надібок і почала поратися, як справжня хазяйка. І тут маленькі рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли.
Іван довго мовчки дивився на неї.
—  Хазяйкою буде!..— гірко всміхаючись, промовив і пішов з хати.
А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з їми в ляльки тулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить — зовсім, як мама.
— Галю, кожух ізсунувсь,— озивається брат. Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за шию.
—  Галю, ти   мені   кулешику   звариш?— питався хлопець, зазираючи їй у вічі.
—  Зварю, зварю,— казала вона, гладячи його по г—                              Ти мене отак, як мама, погладь!— казав Василько, направляючи їй руку.
І вона гладила його, як мама, а Е самої сльози на очах бриніли.
Маленька Одарка й собі сіпала її за руку й жалілася :
— Хліб твердий: я губу собі вдряпнула,— болить. І вона підставляла свою голову під сестрину руку.
І сестрина рука гладила тоді обох.
—  А скоро кулешик? Я кулешику підожду,— казав голодний хлопець.
— Підождіть, підождіть, ось я зараз,— відмовляла Галя і знов кидалась до печі, але ненадовго, бо раз по раз то брат, то сестра скиглили, що їм або «носа треба втерти», або «почухати, бо щось куса», або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей...
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде,— видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Та й діти — смутні-невеселі, не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лаві. Вона хотіла тулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк — ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
— Мамо, пустіть нас...
Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піч у куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом,— батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві та мовчки думав свої невеселі думки.
— Тату!— почав він, учепившися йому за руку.— Тату!
 Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не таке, як у дитини.
— Що, синку?
— Тату, Галя нам тепер мамою буде,— промовив
хлопець, показуючи на сестру.
— Буде, буде!— шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.
— Вона — як мама,— знов розказував хлопець,— вона кулешику наварила, вона вдягла мене..
— Так, синку, так,— вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся — все буде,..
Уже повечеряли. Сумно повечеряли — перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі
почали лягати.
— Галю, роззуй мене!— прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри взуту ногу.
— Зараз, Васильку, зараз!
— Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв'яжеш! — озивалась Одарка.
І Галл, не можучи подужати руками, зубами починала розв'язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала діти.
—А ми, Галюсю, не хочемо спати, скажи нам казочки!— прохали вони,
— Про трьох сестер та про калинову сопілочку,
–додавала Одарка.
І Галя, примостившися біля їх на полу, почала
казку:
— Був собі, жив собі дід та баба, і було в їх тридочки і щонайменшу Галею звали...
— Галею? Як тебе? — перехоплює хлопець.
— Еге, як мене... От і пішли вони одного разу влітку по ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже:—понесу додому татові й
мамусі...
— Так, як ти,— знову каже хлопець.— І ти так: нарвеш ягід і нам приносиш. А ягоди такі солодкі!. а в нас нема. Давай уб'ємо її, а ягоди заберемо...— розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася трохи та, зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей від сестри, пильно, жадібно слухав, бо це така гарна казка!
— Он Галю вже вбито — бідна вона! — і в землю закопано. А на могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:
Ой, помалу-малу, вівчарику, грай, Та не врази мого серденька вкрай: Мене сестри зарубали, Під кущиком поховали, Ще й ногами притоптали...
Слухають діти, як Галя співає, а далі знов тихі слова з казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові. Довго тягнеться казка, а там і друга. І потроху очі заплющуються, тихий сон оповива діти, і схиляється Одарчина голова на подушку поруч із братом, що заснув уже під Галине оповідання. Поснули діти, навіть старий батько заснув. Тільки Галя не спить — це маленьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ця нова мама цим дітям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде. І стає дівчина навколішки, і тихо шепоче молитви, не розуміючи їх, калічачи слова, але ж без краю вірячи, каже їх. Ось вона  проказала  «отченаша»,   «богородицю».  Більше вона не знає ні однії молитви. Вона тепер так помолиться, сама від себе...
Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а. оглядаючи, зазирнув у маленьку хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.
— Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями — нехай їй у тебе гарно буде! І мені дай, господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестриці...
Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи пасмами свого сріблястого проміння маленьку дівчинку, що молилася серед хати. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же богові ту молитву, щоб він обітер сльози на схудалому обличчю? Хай же він і тепер віднесе її, цю молитву, туди, перед престіл довічньому, та й положить йому до ніг, яко найчистіше й насвятіше почування маленького дитячого серденька!..
А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, встала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки хмарка набігла й сховала його...

1885