НА ГРОМАДСЬКІЙ РОБОТІ Драма на п'ять дій ДІЙОВІ ЛЮДЕ Арсен Яворенко, молодий пан. Ольга, його жінка. X а р и т а, його сестра, дівчина. Меланія Семенівна, його тітка, немолода вдова. Модест Кирилович Крашевич, молодий пан. Назар Підкова, хлопець. Хведір Степанович Лапченко, крамар. Карпо Павленко Г о н ч у к селяне Дід Тим і ш селяне Ч м а л і й селяне Старшина. Староста. Селяне старші й молодші. Дівчина-наймичка у Яворенків. Діється на селі. ПЕРША ДІЯ Хата Яворенкова. Чимала світлиця, по-панському прибрана, але мебель (стіл круглий та менші столики, стільці, канапа і т. і.) старомодна. З правого (від глядача) боку — п'яніно біля зачиненого вікна. По стінах два- три малюнки в рямцях, великий портрет. Двері просто (їми ввіходять гості), праворуч (до Арсенової світлиці) і ліворуч. X а р и т а, Арсенова сестра, дівчина в простенькій сукні, сидить за столом. Арсен стоїть перед нею, розмовляючи і показуючи іноді на папери, що лежать на столі. Се кремезний чоловік, років до ЗО, чорнявий. Постать огрядна, рівна, широка в плечах. Видко, що чоловік тілом дужий, хода тверда. Спокійний упевнений погляд темних очей; великий лоб, коротке обстрижене і наперед розчісане чорне волосся; чорна борода не дуже велика. На йому легенький піджак ясного кольору, довгі чоботи. X а р и т а. Ну, а як наша громада згодиться, тоді що? Арсен. То за нею згодяться й інші громади. X а р и т а. Але ж болота а й на панських землях. Арсен. Ще й багато... Пани пристануть... Одні зрозуміють, що це добре, а другі — якось уже за іншими... X а р и т а. Величезне діло!.. Висушити чотири тисячі десятин болота!.. Тяжко тобі буде!.. Арсен. Та це земство повинно було зробити... Та що ж я винен, коли воно не послухало мене й не схотіло за це братися? Знаєш сама, скільки я воював на земських зборах... А діло це має величезну вагу задля добробуту в усьому повіті. X ар и та. І мені здається... І селянам буде добре... Ольга, Арсенова жінка, вбігає середніми дверима. Це молодичка років 20, середнього зросту, білява, з гарним пишним волоссям; воно трохи в'ється і оточає чепурне личко. Очі веселі, сяють. Погляди, рухи — жваві, навіть нервові трохи,— все показує моторність, молоде, повне сили життя. На їй літня ясно-блакитна сукня,— видко, що молодичка вміє вбиратися доладу, зо смаком. Уся її постать робить вражїння чогось ясненького, веселенького, блакитненького. Вона нижча за свого чоловіка. Ольга. Арсеночку! В сад, у сад швидше!.. (Хапає його за руки. Углядівши папери.) Ах, ти знову за ділами! Арсен. Треба робити, бо зараз поприходять люде. Ольга. Гості? От чудово! Так нудно, так скучно без гостей! Хто ж то? Арсен. Селяне. Ольга. Бач хто!.. От уже невеселі гості! Арсен. Вони за ділом прийдуть. Ольга. Діло! Діло!.. Все діло!.. Така нудота!.. Треба ж колись і відпочити, і повеселитися. Арсен. Все ж треба: в антрактах між ділом. Ольга. Тільки антракти!.. Вони такі коротенькі!.. Це мені нагадує класи з їх лекціями, дзвониками... Ах, нудота на селі жити! Ну, скажи, Хариточко, ну, невже тобі весело тут? X а р и т а. А весело!.. Чого ж його все по городах сидіти? Арсен правду каже, що погано, як уся інтелігенція сидить по великих центрах... і цікавиться тільки своїми власними справами. Ольга. А що ж іще їй треба робити? X а р b т а. Та от сюди йти... Треба, щоб культурні люде йшли на село, працювали там... несли світ і культурність туди, де цього нема. Ольга. Та я вже це вже чула... тільки не розумію — через віщо це так треба. Арсен. Через те, що кожен з нас повинен служити своєму народові й краєві, як уміє. Ольга, Як-то служити? Арсен. Ну, повинен дбати про добро громадське... щоб людям краще — і тілом, і духом — жилося... Щоб люде наші не темні, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні» а наїдені й напитені... Повинен дбати, щоб на нашій землі не піски та болота були, а поля з колосистим хлібом, з садками запашними, з лісами зеленими... Дівчин а-наймичка увіходить. Дівчина (до Харити). Панночко! Там уже дітей поприводили... Арсен. Це в твою дитячу хату? X а р и т а. Еге... Сьогодні вперше... Я скоро вернуся... (Виходить з наймичкою.) Ольга (тулячись до Арсена). Арсеночку, голубчику, любий, дорогий! (Зазирає йому в вічі.) Зроби мені те, чого я в тебе попрошу! Арсен. Моя пташечко» залюбки зроблю, коли могтиму. Ольга. Вже ж могтимеш... Знаєш що?.. Киньмо це есе, поїдемо ми знов у город жити! Арсен. Олю, ти мене вражаєш. Ольга. А ти мене, думаєш, ні? (Одхиляється від його.) Ти мене ще більше! Відколи ми тут живемо,— я занудилась так, що хоч пропадай! Арсен. Скоро ж ти занудилася життям зо мною! Ольга. Неправда!.. Спершу, поки на службі був,— гарно було. Всякі люде до нас ходили... про все з ними можна було розмовляти — про новини, про театр, про музику... Ах, музика!.. Тільки вона мене й розважає тут!.. От нещастя, що батько твій умер!.. Якби він живий був, хазяйнував би сам отут.,, а ми й досі в городі жили б!.. А то хазяйнувати схотілося!.. Ні, Арсене, справді — поїдемо в город! Арсен (пригортає Ті). Моя дорога! Хіба ж сьому правда? Я ж радніший усе зробити, щоб тобі любо було. Але ж тут у мене є важне діло... Ольга, ї яке там діло в тебе... що ти не можеш його кинути? Якесь хазяйство, якесь болото... Крашевич каже, що ти своїми ділами тільки людей проти себе обурюєш. Арсен. А ти й віриш Крашевичеві, Олю? Ольга. Як неначе Крашевич нічого вже розумного не може сказати?.. (Відходить від його.) А то ж хіба не правда? Тобі болото краще, ніж я!.. Якесь гидке болото!.. Краще, ніж жінка!.. Все сидиш або ходиш за ділом, а я сама!.. Така нудьга!.. О господи! Так хочеться в оперу!.. Арсен. І це не зовсім правда, що ти все сама... А що до опери, то — моє ти любе! — де ж її тут візьмеш? Але ми поїдемо в місто в перше, яке буде, свято. Ольга. Що там — поїдемо на раз чи на два!.. Якби там жити та часто!.. Ах, яка чудова річ опера!.. Пам'ятаєш останню п'єсу, Арсене?.. От кохання! Арсен (усміхаючись). Оперне. Ольга. Через що ж оперне?.. А може ж, і справді так буває? Не всі ж такі, як ти! Арсен (сміючися). Он як! То я вже не такий, як треба? Ольга (кидається до його на шию й цілує його). Ох, ні, Арсеночку, ти любий!.. Але ж бачиш, кожен по-своєму... Арсен (пригортаючи її). Еге, кожен по-своєму... От і я, моє серденько, хочу жити по-своєму... а не так, як той чи цей каже... Кинув я город і службу, бо це мені не подобалось. Пішов на село, бо думаю, що так треба. І впевняю тебе: і ти далі побачиш, що тут жити далеко краще, ніж у городі, Увіходить Меланін Семенівна, Арсенова тітка, вдова, дебела, сита панія, років 45, але вбирається мов би вона молоденька. М. Семенівна (падає на канапу). Ох!.. Ах!.. Утомилася! Боже! Се ж просто неможливо!.. Ах, Арсене, як ти не хочеш бачити, що в мене вже ні сили, ні здоров'я не стає щодняробити так, як я роблю?! Арсен (переглядаючи на столі папери). Та хіба ж я вас примушую робити? Та й що ж ви робите, тьотю? До хазяйства ж ви не мішаєтесь, а в кухні — там усе Оришка робить. М. С е м е н і в н а. От вам!.. Можете послухати!.. Виходить, що я вже нічого не роблю... так тільки, дурно ходжу! З самісінького ранку, не відступаючи, лаю Оришку та розказую їй, як треба робити — і я нічого не роблю! Арсен (сміючись). Та Оришка й без вас дуже добре знає, що їй треба робити... даремне ви її лаєте... М. Семенівна. От вам!.. Можете знову послухати!,. От вам дяка!.. О, якби мій брат, твій покійний батько, почув твої слова!.. Його кістки повернулися б у труні! Арсен. Облиште ви тата,— дайте йому спокій, тьотю. М. Семенівна. А, ти, здається, хочеш сказати, що я йому й за життя спокою не давала? Так, правда, я женщина опитная, з умом, я йому завсігди казала: кинь ти хазяйство, віддай в оренду землю та переїдемо в город жити! Але він такий саме був упертий та неслухняний, як і ти! Еге, завсігди скажу: такий саме упертий та неслухняний, як і ти! Арсен. Тьотю, нащо ви це кажете? М. Семенівна. Як то — нащо? Думала: умре брат, молодий племінник забере мене з собою в город... аж він сам сюди! От вам! Можете послухати!.. Службу кинув... Та яку службу!.. Інженер путей сообщенїя!.. Чотири тисячі в год!.-А тепер?.. Подивись на Крашевича: хіба він робить так, як ти?.. Літо тут живе, відпочиває, а на зиму в город. Удвох росли з ним, укупі вчилися, а робите неоднаково. Увіходить Харита. X а р и т а. Ну, от і я. Хоч небагато сьогодні привели дітей, а таки привели. Ольга. І нащо це? Харита. Як же нащо? Матері йдуть на роботу, на поле ходитимуть, кидають дома самих дітей . а діти всякого лиха можуть накоїти. Хіба мало через це пожеж буває? А ми в нашу дитячу хату будемо щодня забирати дітей, то й дітям краще буде, і пожеж поменшає. Ольга. Тільки сад нам потолочать. Харита. Ні, яв цю половину саду їх не пускатиму. Та й баба Стеха не дозволить дітям шкоду робити. М. Семенівна. Буде вже й того, що хвершалкою стала!.. Харита. А коли я медицину люблю! М. Семенівна. Медицину вона любить!.. Жениха тобі треба любити, а не медицину. Харита. Ха-ха-ха!.. Коли ж нема його!.. М. Семенівна. Нема!.. Десять би було, якби схотіла!.. Посаг є, дворянка, образованіє єсть — якого хочеш вибирай!.. Харита. А от я, може, за кордон поїду на лікарку вчитися!.. М. Семенівна. Ще чого не було! От вам! Можете послухати! Одна хвершалує, другий хазяйнує! Та ще якісь там філантропії заводять! І задля кого ж?.. Можете послухати: задля мужлаїв! Чи чуєш же ти, Арсене?.. Мов я не йому кажу!.. Ах, я женщина опитная, з умом, і ніхто, ніхто мене не слухає! Ольга. Все ж, Арсене, тьотя правду каже: нащо тобі все те робити? Що тобі з того? Тільки ворогів наживеш. Щасливий вже з того не будеш. Харита. Чому, Олю? Коли чоловік робить щось, задовольнений з того, гарно йому,— от він і щасливий! Арсен. Оце правда! Ольга. Подумаєш!.. Яка ж то й правда!.. Ніякої правди нема. Арсен. Мені здається, Олю, що ти просто не хочеш із цим згодитися. Ольга. І не хочу!.. І не хочу!., ї не буду згоджуватися, не буду!.. (Спиняється враз і прислухається.) Стривай! Співає щось... дівчата в саду... Підбігає до вікна й одчиняє його. Чути пісню гуртову: Ой не ходи по льоду, Бо завалишся! Чи ти мене вірно любиш, Чи ти чванишся? Як я тебе не люблю, Скарай мене, боже! Буду тебе цілувати, Поки сон ізможе. І націлувався, І намилувався, Як у саду соловейко Та й нащебетався. Ольга (спершу слухала пісню, потім відчиняє п'яніно, стиха приграє до співу. Як доспівано, говорить). Ах, як гарно!.. І чому ти, Арсене, не вмієш так співати, як Крашевич?.. (Арсен мовчки стискає плечима.) Гарно!.. (Знову приграє й стиха співає:) І націлувався, І намилувався, Як у саду соловейко Та й нащебетався. Ах, ні!.. Я хочу в сад!.. (Зривається й хапає Меланію Семенівну.) Ходіть, тьотю! М. Семенівна. Ах, ходім!,. Піду в сад і хоч одпочину... змученою душею серед природи! Як тяжко жити серед людей, що ціни тобі не знають!,. Ах, одпочити... Мені так треба, так треба відпочити!.. (Виходить.) Арсен. От ізнову. X а р и т а. Та це, може, так... розсердилась чого, абощо... Зовсім вона молода ще... мало жила й думала... виховання негарне було... Воно все це ще минеться. Арсен. Коли ж не минеться! Та, що повинна бути найближчою до мене душею, та стоїть найдалі... 1 не хоче інакше стати. Рік зо мною живе і не може мене зрозуміти. X а р и т а. А ти більше подбай, щоб прихилити її до діла, зацікавити їм... Знаєш,— як ти зо мною колись робив,.. Арсен. Хіба я цього не роблю? Але ж вона не хоче нічим моїм цікавитись. Підкова ввіходить. Це хлопець років 18, білявий, худий — аж очі поза- тягало. Ледве пробиваються вуси, але на голові копиця розпатланого волосся. Убраний так: сіренькі штанці, заправлені в руді чоботи, піджак літній старенький, у руках простий картуз. Підкова. Чи тут живе Арсен Петрович Яворенко? У мене до його є діло. Арсен. Це я. Підкова. А, це ви! (Підходить і подає руку.) Назар Митрохванович Підкова. Арсен. Прошу сідати. (Харита виходить.) Підкова. Це ваша супруга? Арсен. Ні, це моя сестра. Сідайте! Підкова (сідаючи біля столу). Добре! Арсен (сідає проти його з другого боку столу). Яке ж у вас діло? Підкова. Та я, знаєте, роботи собі шукаю... А у вас окономія... так я думав — чи нема у вас чого в конторі... Арсен. Якої ж вам треба роботи? Що ви до цього часу робили, яку роботу? Підкова (спирається ліктями на стіл і стромляє обидві руки в. кучму на еолові). Та я, знаєте... стихами занімаюсь... Арсен. Стихами? Підкова. Еге ж... Такий у мене талант до цього – зроду... От я тут (достає з кишені зшиток) усю свою жисть Ісписав... от я вам прочитаю, дак ви самі побачите, як у мене талант виявився... Арсен. Ні, це ви, може, іншим разом прочитаєте, а тепер просто коротенько розкажіть що треба. Підкова. Прочитати б краще... Моя хвамилія — Підкова... Там у Шевченка у його стихах тоже єсть Підкова... Отаман Іван Підкова, Закрутивши чорні вуси, За вухо чуприна, Похожає здовж байдака... Через те я стихи почав писати. Арсен. Як-то? Підкова. Та так!.. Ще як я вчився в двокласному училищі, дак прочитав я в Шевченка, що був Підкова... І про його стихами пописано... дак я його щитаю за свого предка і тоже став стихами писати... Ну, а з училища як я поступив у сельськое правленіє... там год у писаря занімався, то він мене не понімав... шо, значить, у мене талант... Батько, простий мужик, тоже не понімає... Так я пішов шукать образованіших людей... і такого занятія, щоб я міг свій талант виявить. От я вам зараз прочитаю свої стихи... (Витягає другий зшиток.) Тут їх багато,— так як: уряд усі читати чи на вибір? Арсен. Ні, ви вже краще на вибір. Підкова. Краще б уряд... Ну, от я вам зараз про свою долю прочитаю: Ой на дубі жолуді,— Пливе гусак по воді. Ой на річці очерет,— Мені в серці уверед. На вгороді лобода,— Мені горе та біда: Дурно талант пропада! Так шмагаю я стихами, Як той кучер батогами, А мені говорять люде, Що добра уже не буде Із мужицького сина, Родивсь у казьонного хрестянина, Дитина не єдина, Як сиротина, А вони кажуть; такий, як дубина, А. то вони дурні, як скотина! О! А що? Ловко одчистив?.. Це сатира. Арсен. Та сатира, сатира... та тільки на кого? Підкова. Конешно, на тих необразованих, що з мене сміялися... Найбільше прокляті парубки Й дівчата... Вони того й не понімають, що одна панночка дак аж залюбилася в мені... Вона догадалась, шо я стихи пищу!.. Он шо!.. Я й до неї написав... Знаєте, я там у христоматії читав стихи про богинь. Ви читали христоматію? Дак і я на такий манір написав: Ти — Хвемида, Артемида, Гарная Венера! Глянь на мене тепера! Дальше я ще хотів писати, та не кончив. Усе хотів їй передати, та так і не передав... бо не вспів з нею познакомиться... Арсен. Та це все добре, а от скажіть мені — нащо ви кинули свого сем'ю, свою хату? Робили б ви собі дома на своїй землі — то було б найкраще. Підкова. А хіба Шевченко хліб робив? Там під його стихами попідписувано, де він їх писав; усе то в Петербурсі, то в Київі, то в Петербурсі, то в Київі... Так і я скитаюея за свій талант, як він скитався,— у нас однакова доля. Арсен. Так, може, неоднаковий талант? Підкова. Чому неоднаковий? Адже й він був мужик... І даже моя доля нещасливіша... Ви думаєте, що я трохи написав? У мене ще є... (Витягає ще товстий зшиток.) Оце тетрадь, а то ще є маленька... (Витягає менший зшиток.) Я як сяду писать, дак тільки черк-черк — так листок і списав!.. Черк-черк — І листок, черк-черк — і листок!.. І через те я страждаю — от і тепер через свій талант я вже два дні, скитаючись, не обідав. Арсен. Два дні не обідали? Бідолашний! Ото вже зовсім кепський талант, коли через його не обідати. Ходіть же — там у нас обіде. (Підходить до вікна.) Олю! Ольга (з саду). Що? А р с .е н. А йди на хвилиночку сюди. Підкова. Це ваша супруга? Арсен. Еге. Ольга — ввіходить. Підкова (підходить швидко до Ольги і подає їй руку). Назар Митрохванович Підкова. Знаєте, у Шевченка там є гетьман Іван Підкова, дак то мій предок був. Арсен. Олю, будь ласка. Нехай там цьому добродієві дадуть пообідати. (До Підкови.) Ідіть пообідайте поки,— мені тепер ніколи, бо до мене он люде йдуть. Підкова. Добре, занімайтесь своїми ділами, а я своїми Іуду заніматься. (Виходить уліворуч за Ольгою.) Увіходять: попереду Лапченко, а тоді Старшина, Гончу к, К а р-по Павленк о.— Лапченко — чоловік, середній зріст, чисто й гарно вбраний у тонкого сукна чумарку. Старшина — високий ставний чоловік, чорнявий, з бородою, поважний, років 40 йому. Г о н ч у к — невеличкий, сухорлявий, рухливий. Павленко — сміливий погляд і мова, чорні вуса, без бороди, років ЗО. Усі в чумарках. Лапченко. Доброго здоровля! (Здоровкається за руку.) Старшина й інші. Здорові були! 3 вівторком! (Так саме здоровкаються.) Арсен. Здоровенькі були! Спасибі, що прийшли. Сідайте, прошу вас! (Гості сідають.) А де ж це ще добрі люде? Я ще декого кликав. Павленко. Ідуть. Г о н ч у к. Та ось і вони. Увіходять: Староста й Чмалій, здоровкаючись як і попереду: Здорові були! З вівторком! Арсен. Здорові! Сідайте, прошу вас... А дід ТимІш? Староста. Задивився на ваші воли в дворі — зараз увійде... .Добрячі воли... Дід Т й м І ш (увіходить: високий, увесь білий, довга біла борода, срібне волосся оточує виразне обличчя з ясними очима; кремезний ще, хоч і старий. Говорить голосно й виразно). Здорові були хто в дому сьому! З святим днем вівторком! Арсен (підходячи до діда й здоровкаючись.) Здорові, здорові, діду! От дідові так уже найбільше спасибі, що прийшли, потрудилися... хоч і старі. Т и м і ш. Ще здужаю ходити... не важко. " Г о н ч у к. Та дід іще й роблять так, шо хоч І молодому, то добре. Т и м і ш. Гріх без роботи. Павленко. Дак, може, будемо й про діло починати, Арсене Петровичу? Бо вже, здається, всі тут. Гості. Ашож — починаймо!.. Кажіть, що доброго надумали. Арсен. Гаразд!.. Спершу вам розкажу, а як ви пристанете, тоді вже й усій громаді... Бачите, частина нашої землі — болото. Ось гляньте на цей план! (Розгортає план, усі купчаться коло столу, зазираючи в план.) Ось болото... Оце синім помальовано... простяглеся по нашому повіту... зачіпає І нашу з вами землю... Моєї — 31 десятина болота, вашої — 307... Тепер вам не стає сіна, бо нема у вас ні лук, ні степу на його... мусите купу Павленко. А так! Арсен. Коли схочете, я з вашого болота зроблю вам 307 десятин сіножаті. Г о н ч у к. Оце добре! Лапченко. Щось дуже вже дивне... Староста. Такого, мабуть, ще зроду ніхто не робив, Арсен. Чому не робив? Он і в Чернігівщині сушать болота, а з болот стають сіножаті. Лапченко. А я полагаю, що це трохи наче б то казка. Увіходить Крашевич. Це панич білявий, чисто виголений, з закрученими вгору вусиками, в чепурненькому піджачку і в модних черевиках. Невисокий. Таких літ, як і Арсен. Крашевич. Здрастуй! (Подає руку Арсенові.) Арсен. Здоров, Модесте Кириловичу! Крашевич (до Лапченка). Здорові, Федоре Степановичу! (Подає руку.') Лапченко. Доброго здоровля! Всі повставали, опріче Павленка й діда Тимоша; Крашевич злегка киває їм головою,— всі сідають. Арсен. Ну, ти вже це знаєш... але коли не нудно буде, то посидь тут та послухай. А коли нудно, проходь далі,— там десь жінка. Крашевич. Я посиджу тут, послухаю,— у вас цікава справа. (Сідає і бере з столика альбом; перекидаючи його та курячи, слухає розмови.) Старшина. А хіба ж ви Арсене Петровичу, вмієте болота сушити? Арсен. Умію, бо я того вчився... За літо ваше болото висушу. Лапченко. На це в нас грошей не стане. Староста. Авжеж! Павленко. А чи багато на це грошей треба? Арсен. Не дорожче як десять рублів на десятину... може, й дешевше. Лапченко. Три тисячі і сімдесят рублів на нашу частку! Де ж нам узяти такі гроші? Староста. Це не з нашою силою. Ч м а л і й. А не з нашою. Павленко. Громада — великий чоловік: схоче, то зробить. Лапченко. Дак і три тисячі не малі гроші! А воно ще й дорожче с^ане, бо господа інженери повсегда так: щитають одно, виходить більше. Кажуть — тисяча, а як ізроблять, то півтори або й дві. Староста. Дак це й у нас буде п'ять або шість тисяч? Ч м а л і й. А буде, мабуть. Лапченко. Давати таку велику суму, а ще чи буде шо з того! Може, загатимо наші грошики в болото, та й годї. Арсен. Я сушитиму своїми грішми, а ви мені заплатите аж як висушу. Не висушу,— нічого не заплатите. Павленко. Так чого ж ми ще думаємо? З болота ми ніякого добра не маємо. А то придбаємо 307 десятин сіножаті по десять рублів за десятину. Старшина. Дак це ж дуже добре! Г о н ч у к. Ще й як! Ч м а л і й. От тепер уже й я бачу, шо добре. Тиміш (устає). Прощавайте, люде добрі! (Хоче йти з хати.) Арсен. Куди це ви, діду? Постривайте! Тиміш. Не можна! Вибачайте пане! Піду. Прощавайте! Павленко. Та діло ж, діду! Тиміш. Нечестиве діло!.. Нечестиве!.. Я його й слухати не хочу! Гріхі Гріх! (Виходить.) Арсен. Що це з дідом сталося? Лапченко. А так, дід правду каже! Павленко. А немає тут ніякої правди!.. Таке вигадав дід, шо й купи не держиться. Це гарне діло, поміч людям, а він каже — нечестиве! Скільки тих болот висушено, та й не гріх, а тут на тобі! Лапченко. А ти почому знаєш, що їх висушено? Павленко. Од людей чув... і книжку таку давав мені Арсен Петрович, дак я в їй читав. Лапченко. Мало чого по книжках пишуть! Г о н ч у к. А коли ж правда? Треба не на казки оглядатися, а на те, що справді це добре діло!.. Ч м а л і й. Ой ні!.. Тепер і мені страшно! Староста. Де ж таки не страшно! Арсен. Дід сказав, що це нечестиве діло, а й сам не знає, через що нечестиве. Це часто так буває, що як людям не подобається щось нове, хоч і гарне, то вони його нечестивим називають. Старшина. А я так думаю: коли шось гарне нове люде вигадали, нам з того добре буде, то треба його завести й собі. Хоч я цього діла й несвідомий, одначе знаю, шо як ви, Арсене Петровичу, радите шо, то завсігди на добре виходить,— так я й тут вам вірю. Та тільки шоб уже не вскочити, ходіть на болото та розкажіть нам, як ви там будете робити. Арсен. Дак що? Ходіть хоч і зараз! Усі. Ходіть! Ходіть! (Устають.) Арсен. Все вам покажу і все розкажу, і ви самі побачите, що це вам на добро, а не на лихо буде. (Виходять люди. Арсен за їми.) Лапченко (зостається позад усіх). Де це мій картуз? (Мов шукає, а як усі повиходили, то до Крашевича,— цей зостався сидіти.) Модесте Кириловичуі Чи не треба нам проти їх штуки та свою штуку встругнути? Тепер вони і в вас, і в мене сіно купують, на випас скотину і до нас оддають, а тоді вже годі. Це ж убиток! Крашевич. Та й я це бачу, та нічого не вигадаю. Лапченко. Треба щось вигадати. А поки я буду куйовдити в себе на селі: я на гроші наполягатиму, а дід Тиміш, боячись гріха, про нечистиве діло їм казки слебезуватиме, а нам це й на руку. А ви, Модесте Кириловичу, якби так підкрутили, шоб запрещеніє на це діло вийшло. Крашевич. Трудно... бо діло законне. А втім — спробувати можна. Лапченко. НебезпремІнно спробуйте! Нащот там того, шо він мужиків од начальства одвертає, або що... А там іще шо вигадаємо... А поки бувайте здорові,— піду з їми, послухаю, шо будуть казати. (Подає руку.) Крашевич. Ідіть, ідіть,— це треба знати. Лапченко виходить. Крашевич (сам ходить по хаті). Хм... Що б же тут вигадати? Ольга (ввіходить). А я слухаю — наче ваш голос... Здорові були, Модесте Кириловичу! (Подає руку.) Крашевич. Здорові були! Ольга. Що ви на мене так дивитеся? Крашевич. Боже, як же на вас не дивиться!.. Коли ви щодня розцвітаєте все краще й краще!.. Ольга. Ви давно в нас? Крашевич. Без вас здалося, що дуже давно. Сидів отут та слухав ділові розмови. Ольга. Ах, не кажіть!.. Я від цих ділових розмов та від дьогтем помазаних чобіт з дому втекла б! Сідайте ж бо! (Сідає на канапі, Крашевич біля неї.) Яка я рада, що ви тут! Тільки ви трохи й розважаєте мене, а то така нудьга, така!.. Крашевич. А Арсен?.. Хіба ж він не прожене нудьги? Ольга. Ах, уже мовчіть!.. Він так уліз у своє болото та в інші діла, що вже й забув, чи я є на світі, чи мене нема. І нащо ви це кажете? Ви ж самі дуже добре це знаєте! (Сяйнула на його очима.) Самі ж знаєте, що тільки ви й розважаєте мене! Крашевич. Розважати вас — о, це така солодка втіха, що я... (Спиняється.) Ольга. Що ви?.. Що ж ви? Крашевич. Ні, краще не казатиму... Коли ви не догадуєтесь... краще мовчатиму... Колись... знаєте, як ми в темній алеї ходили з вами ввечері?., я тоді починав казати... а ви й не догадались... Ольга (з протягом). А я й не догада-лась... Крашевич. А може, й догадались, та... Ви собі мовчите, а кому іншому... Ольга. Що ж кому іншому? Крашевич. Може, серце крається. Ольга. Бідне серце!.. Чим же його розважити? Нате, поцілуйте руку,— це вам буде розвага. (Дає руку.) Крашевич. Гарна розвага, але мала. (Бере одну Ольжину руку, тоді другу й цілує по кілька разів.) Ольга (однімає наче руку). Це вже дуже багато. Крашевич. Дуже мало, ви хочете сказати? (Знов цілує їй руки.) Ольга. НІ, багато... Ви ще ніколи... так багато не дозволяли собі. Крашевич. А коли я дозволю собі ще більше? Ольга (зривається з місця). Ой, як же мені хочеться співу!.. Заспівайте мені! (Біжить до п'яніно, сідає за його й озирається на Крашевича, граючи очима.) Ну, ходіть! Я гратиму, а ви співатимете. Крашевич (підходить). Чарівниця!.. Чого ж ви хочете? Ольга. Романсу гарного. Крашевич. «Как сладко с тобою мне бьіть» — акомпанІруйте! Ольга (грає, він співає !). Как сладко с тобою мне бьіть Й молча душой погружаться В лазурньїе очи твои' Всю пнлкость, все страсти души Так сильно они вмражают, Как слово не вьіразит их,— Й сердце трепещет невольно При виде тебя! (Вдруге тихше, мов до Ольги). Й сердце трепещет невольно При виде тебя! Люба! (Схиляється до Ольги.) Ольга. Співайте далі!.. Ви так гарно співаєте... А музика — то моє життя... Крашевич. Бо ви самі — музика... чудова мелодія... І ця мелодія займає мою душу... забирає все моє серце... Ольга. Може, хоч трошки зостається? Крашевич. Ні, ні! Воно все ваше, все!.. Ольга. Співайте! Крашевич (співає). Нежданно яркой звездой Явилася ты предо мною Й жизнь озарила мою! Сияй же! Указьшай путь, Веди к непривычному счастьго Того, кто надежды не знал, Й сердце потонет вь восторге При виде тебя! (Доспівуючи, схиляється і враз обнімає й цілує Ольгу). Уже потонуло! Ольга (закидаючи йому руки за шию). Що ви зо мною робите? (Цілує його.) Завіса ДРУГА ДІЯ Сад у Яворенків, Стежка, стіл, круг його ослінчики. Підкова (сам сидить за столом. Він тепер убраний ліпше, не такий блідий і худий і трохи не такий кудлатий. Видко, що йому покращало жити. Перед 'їм товстий зшиток, він щось у йому пише. Спиниться, подумає і знов пише). Ніяк не виходить оце прокляте «подер». Хоч ти лусни — рихми не доберу! От, здається, й не штука описати дощ — мало його бачиш, того дощу! — а от же як затнувся, так і затнувся! Спершу так ловко складалося: Дощ заляпав, заплюскав, заскакав, З хмари прямо на землю попав, А хмара густа, як полова, ї вже з неї хлюща готова, І дощ по землі як подер... Отут уже я й став — ніяк не добереш рихми! Ну, яку ж би тут рихму? І дощ по землі як подер, Наче хтось у вулику чмелів запер, НІ, чмелів у вулику не запирають... І дощ по землі як подер, Наче кого пожер... Ні, дощ нікого не жере... І дощ по землі як подер, То так він загув тепер — О! От воно! От воно! Рихма готова,— гайда, Підкова! (Пише й проказує:) і дощ по землі як подер, То так він загув тепер, Наче хто з його шкуру здер Або хто п'яного в хату впер, Трохи я з ляку не вмер. Ху! Кончив!.. От так описаніє!.. Сьогодні вже двоє віршів написав. Це гарне, ну, а те, шо вранці, дак іще краще!.. Бо до своєї дами... Як лицар — я їй стихи посвящаю. Є і в мене дама: Ольга! Просто, знаєте, як вона мене вперве побачила, то аж заніміла, нічого й сказати не могла... тільки повела в кухню І звеліла Оришці пообідати мені дати... (Проклята Оришка завсігди мало їсти дає!) Я так зараз ї догадавсь!.. Ну, а мені тоже треба влюбиться, бо як не закохаюся, то не можу віршів складати. Ну, так і я за нею... Ой, любить вона мене!.. Тільки чого ж вона мовчки страждає? От уже місяць як я тут усякі хазяйствені щоти записую — чортзна-шо доводиться писати! — і постоянно так страшно на неї дивлюсь, а вона все не насмілиться признаться... Ну, та вже сьогодні вона покориться мені: сьогодні я їй прочитаю свої стихи. О, хтось уже йде сюди. Чи не прикажчика чорт несе? — все заганяє мене щоти писати. Втечу швидше, залізу в гущавину, щоб ніхто не почув, та поки сам почитаюся тих стихів, а тоді так їй одкатаю, що аж у серці їй запече! (Виходить.) Арсен та Харита, розмовляючи, йдуть стежкою. У Харити в руках квітки. Дійшовши вона до столу, стоячи починає ті квітки розбирати, скла- даючи їх у пучечок. Арсен сідає біля неї. Арсен. А ти не питала її — що їй таке? Харита. Питала... Нічого, каже,— трохи голова болить... Вона просто нудьгує: ти все за своїм ділом... діло се її не цікавить... А р с е н Ото ж то й горе, що не цікавить!.. А як дівчиною була, то прислухалася до моїх слів, згоджувалася - з моїми думками... Чому ж тепер не цікавить? Харита. Знайди таке, щоб вона їм зацікавилась. Арсен. А чи се можливо? Харита. Чому ні? І взагалі давай їй більше свого часу, ти все за роботою та за роботою... Воно й на себе самого це негарно. Треба ж свою силу й надалі зберігати. Арсен. Зостанеться ще! Я радий, що з ділом так повелося. Своє село згодилось, Степанівка, Тройчата, Гута, Озерщина теж; з панів більшість теж — ще тільки два села та троє панів як пристануть, то болота всього повіту в моїх руках. Харита. Ав своєму селі коситимуть на той рік на болоті сіно? Арсен. Авжеж!.. Діла вже менша половина зосталася. Як скінчу це, тоді моє слово придбає вагу серед людей... могтиму багато зробити... Харита. А що ти хочеш робити? Арсен. У мене мрія: організація товариств тверезості серед самих селян... Така організація, щоб вона ввесь повіт обняла та й далі пішла... Бо алкоголізм убиває, нівечить народ... Учитель би мусив ширити цю думку, та в нас він якийсь такий затурканий, що ніякого пуття з його нема. Харита. Ну, поки ти за це не клопочись... Я сама про це буду говорити з людьми... ґрунт готувати... А то і болото, і бюро господарське, і лікарню будує,— над силу вже на себе береш. І хоч би ж сама робота, а то ще й боротьба з ворогами. Арсен. Яке ж діло буває без боротьби?.. Та й які тут вороги? Дід Тиміш, що лякає темні голови своїми казками... та Лапченко, що примушував залежних од його людей кричати проти мене в громаді. Харита. Одначе навіть дід Тиміш багатьох збиває з пантелику, а Лапченко і декого з сусідніх панів підбурив проти тебе. Сьогодні в лікарні дід Юхим казав, що чув од людей. Арсен. Нехай собі!.. Я стою твердо, і вони з мого становища мене не зсунуть. І Карпо Павленко помічник у мене добрий. Він мені чимало полегкості робить. Та з нашим народом і легко робити, І багато можна зробити! Павленко увіходить. Павленко. Арсене Петровичу! Біда на болоті! Арсен. Яка? Павленко. Після обід частина робочих покидали роботу. Арсен. Через що? Павленко. Не хочемо, кажуть, та й годі! А це Лапченко сказав, шо хто буде у вас робити, з того зараз гроші почне правити, які хто винен, а хто не винен,— тім землі не дасть на осінь. Полякалися деякі та й покидали. Арсен (до Харити)п. Ти, здається, правіша була, Харито, ніж я думав. Харита. Від Лапченка можна сподіватись усякої найгіршої каверзи. Павленко. Та й ті, шо позоставалися, ремствують: іжуть, шоб їм більшу плату, бо так, кажуть, у вмові з громадою написано. Арсен. У вимові нічого того нема, а я платю робочим більшу плату, ніж де інде. Павленко. Та це й самі вони знають, дак же каламутить їх Лапченко з своїми прибічниками. Харита. На лихо ще старшина занедужав... і навіть небезпечно: я в його була сьогодні. Павленко. Ото ж тепер Лапченкові й воля крутити, бо староста за старшину править. Арсен. Гаразд!.. Треба це впорядкувати. Ходіть зараз туди! Ідуть усі троє, їм назустріч Крашевич. Крашевич. Здорові були! (Подає руку Хариті, тоді Арсенові). Арсен. Здоров, Модесте Кириловичу, але вибачай, що я тебе покину: дуже пильна справа, то мушу йти. Крашевич. О, будь ласка! Арсен та Павленко виходять. Крашевич. Скільки гарних квіток у руках, і ви самі процвітаєте, як квітка. Харита. Облиште ваші банальні компліменти. Так погано їх слухати. Як вам не сором? Крашевич (образившись). Чого ж мені повинно бути сором? Не розумію!.. Колись ви інакше приймали мої слова. Харита. Бо думала, що коли не діла, так хоч думки ваші однакові будуть з вами словами. А ви тільки казали фрази... щоб мене дурити... вдавали ідейного чоловіка. А я була така сліпа й нерозумна, що не розбирала тоді цього... того, що це було просто шарлатанство! Крашевич. Одначе се вже занадто! Харита. Заробила того. Я соромлюся себе самої, що могла няти віри такій нечесній людині, як ви. Крашевич. Чим же я нечесний? Що ж тоді такого було? Два-три поцілунки якихсь, та й годі. Се ж дурниця! Більшого ж у нас не було. Харита. І ви смієте?!.. Та я не хочу й говорити з вами, бо ви... ви нікчемний! (Виходить.) Крашевич (сам, помовчавши). А! І на чорта я сказав той комплімент? Так якось — звикнеш казати та й ляпнеш! Думав, що вона вже забула... Погано, що розсердив, бо вже й Арсен на мене щось не дуже прихильним оком поглядає... А мені тепер треба, щоб було тихо, бо тут Ольга. Мабуть, знов треба буде фраз гарненьких пустити. Чи повірять же? Повірять!.. їм тільки засип усякими просвітами, добробутами, громадськими інтересами... та скажи, що мужика не треба різками бити, то вони вже й раді. Нема лиха без добра. Усі ці пакосні просвіти та добробути хоч на те здатні, щоб очі кому замазувати. Ех, усіх би вас!.. Лапченко (ввіходить). От таки знайшов вас, Модесте Кириловичу. Здорові були! (Подає руку.) Я й до вас заїздив,— сказали, шо ви тут, дак я й сюди. Крашевич. А що ж там? Лапченко. Та бачите, справа немедлекна... Завтра сходка. Сочинимо крик — скасувати условія... Воно було в Чмалія, а він нам його за десять рублів продав. Крашевич. А як на сходці більше буде за його, а не за вас? Лапченко. Ні, цього не страшно. Ми вже такі казочки між народом пустили, шо моє поштеніє, та й годі! Мужика одурити легко, бо він темний — як сліпий: скажи йому, шо рівно, дак він, не бачачи, і загуде в провалля. Крашевич. Треба б іще перед сходкою з піввідра поставити... Лапченко. Буде й це... А ви, Модесте Кириловичу, не забудьте нагадати всім, хто вам винуватий гроші чи хліб, шоб не сміли й писнути за інженера. Крашевич. Не забуду... Але ж... у Чмалія, здається, тільки копія була, а саме условІс в Арсена Петровича. Лапченко. Не шо ж бо то й шо! Про це ж я й побалакати з вами хотів. Шо якби те условія у господина інженера добути? Нищечком, шоб він не знав... Ви з Ольгою Олександрівною добре знаком:... Ну, а їм уже звісно, де документ лежить... Крашевич. Вигадайте! Лапченко. А шо ж? Прозьба мур пробиває. Крашевич. Ні, не можна... (Думає.) А втім... Може, й справді?.. Гаразд, я спробую. Лапченко. Чудесно!.. Постарайтесь, щоб документ на завтра... Треба їхати... А знаєте, я добув вексельок на його... і в надлежащее время прид'явим. Крашевич. О, се було б дуже добре. Лапченко. Ще б пак!.. У його грошей тільки-тільки стає,— це вже я знаю! А як по вексельку заплате, то він сів... розбираєте? Крашевич. Та де ж ви добули? 564 Виходять розмовляючи. Ольга швидко йде стежкою. Збоку виходить Підкова. Ольга. Ви не бачили Модеста Кириловича? Підкова. Ні, не бачив... Ах, Ольго Олександрівно! Позвольте вам сказать!.. .Ольга (спиняється). А що там? Підкова. Я, знаєте... я дуже інтересну штуку читав у христоматії... про лицаря Айвенга... як він свою даму обороняв... Ольга. Ну, знаю... То що? Підкова. Та я, знаєте... спитать хотів: а тепер є такі лицарі? Ольга. Тепер уже нема. Підкова. А може й є... Такі... в душі лицарі... і дам обороняють... Ольга. Та що се ви плетете про лицарів та про дам?.. Чого вам треба? Підкова. Таяй сам... От у мене й стихи про це єсть... Дозвольте вам прочитати, бо тут, знаєте, й до вас єсть. Ольга. До мене??! Підкова. Еге! Од мене — до вас. Ольга. Цікаво!.. Ану читайте!.. Підкова (витягає папірець і читає). Я ваш лицар, а ви моя дама, Як богиня з гречеського храма... Ольга. Як? Як? Що ви прочитали? Підкова. Це так у христоматії написано... що богині були у гречеському храмі... так я відтіля... Ольга. А!.. Ну, далі!.. Підкова. Дозвольте спочатку, а то перепинилося... Я ваш лицар, а ви моя дама, Як богиня з гречеського храма! Моє серце з любови палає, Наче сухий хмиз згоряє, Що ніяка вода його не заливає. Я тебе беру у свою защиту; Я твою красу прославлю по світу,— Дай же мені якого-небудь привіту! Так жадно дивлються на тебе мої очі, Як кіт на мишу серед ночі. Я без тебе погибаю, Любови твоєї благаю, благаю, благаю!.. Ольга. Ха-ха-ха!.. Підкова. Чого ви смієтеся? Ольга. Ха-ха-ха!.. Як, як?.. Так ви мене до миші прирівняли? Підкова. Та ні ж бо!.. А тільки це, значить, так сказано... що як... Ну, це сравненїє!.. Ольга. Ха-ха-ха! Підкова (ображений). Не розумію, чого тут сміяться? Може, ви не понили моїх стихів? Так я вам ще раз прочитею і об'ясню... Ольга. Не поняла? Ха-ха-ха! Підкова. Авжеж! Бо таких стихів даже в христоматії нема... У їх скрізь самі рихми. Я їх сьогодні півдня складав. Ольга. Бідний!.. Аж півдня складав, морочився!.. Як мені вас жалко!.. Ха- ха-ха! (Побігла була, але потім спинилася.) Та слухайте ви: глядіть же, вдруге ніколи не читайте мені таких; дурниць, а то я Арсенові Петровичу скажу, щоб він вас рощи-тав. (Виходить.) Підкова (сам). Чи вона глузує з мене, чи це тільки так? Ні, невозможно, щоб вона з моїх стихів насміялася!. Скільки над їми морочився, переправляв — рихма до рихми... А може, де не так? Ану! (Дивиться на папірець.) Дама — храма, палає — згоряє — заливає, мої очі — серед ночі... ні, все як треба. Чого ж би це воно?.. (Думає.) Догадавсь, дога- давсь!.. Це ж вона чоловіка боїться! Не дурно вона про його згадувала! Боїться признаться, дак хоче сміхом закрити. Ні, мене не одуриш! Я два дні сидітиму, я втроє довші вірші складу, а таки я тебе дошкулю!.. Дошкулю!.. Признаєшся і — упадеш мені на груди! (Хоче йти і відразу спиняється.) А може, суперник у мене є? О, коли ти зрадила мене, то я... слідком за тобою ходитиму, а піймаю! Підкову не одуриш! (Швидко виходить) Крашевич (сам вертається і сідає за стіл). Де вона поділася? Обійшов сад і не міг знайти... НІ, таки треба Арсена припинити. А то таку гору над мужиками взяв, що всі його слухаються. Але ж і впертий,— такий точнісінько, як був і в гімназії: ніколи не схитнеш його, як уже наважився що робити. Але, бестія, дамочку гарненьку собі піймав! Нехай лиш пере- їздять у город, а то мені взимку скучно без неї буде, бо та Женя таки вже надокучила мені... Ольга (вбігає). Здрастуй, любий! (Цілує його.) Так приїхав, що я й не знала. Крашевич. Та я тебе шукав у саду, та не міг ізнайти. Є до тебе діло. Ольга. Облиш уже діла Арсенові, Модю! Хай він робить діла, а ми тим часом... Крашевич. А ми тим часом будемо цілувати рози! (Цілує Ольгу.) Ольга. Ах, рози!.. І над розою соловейко щебече... Не треба діл!.. Життя — то закохане щебетання... серед квіток... отаке повинно бути життя!.. Як би я хотіла бути пташкою! Маленькою, маленькою!.. Співочою пташкою... літала б... щебетала б ні про що не думаючи... Ах!.. (Заплющує очі.) Крашевич. А як ми щебетатимем, як я поїду в город? Ольга. Поїдеш?!.. Крашевич. Та мушу ж!.. Ольга. Ох, не кажи!.. Я не хочу про се думати!.. О боже, яка я нещасна!.. Він поїде в город, покине мене, а я... мушу тут гинути!.. Крашевич. А хочеш, щоб і ти в городі була? Ольга, Невже ти хочеш, щоб я втекла з тобою? Ох, трашно! Крашевич. Ні, нащо ж се робить? Сього зовсім, зовім не треба робити! Ольга. А знаєш, хоч і страшно, а я таки зважилася б!.. Крашевич. Ах, Олю, кажу ж тобі, що сього зовсім не треба робити. Ольга. Але се так поетично... Крашевич. Може:., але можна все зробити благопристойно... і ти житимеш у городі. Тільки ти повинна помогти мені. Ольга. О, все що хочеш! Крашевич. Саму тебе Арсен у город не пустить,— значить треба зробити так, щоб і він переїхав. Але поки він тут панькатиметься з своїми болотами та лікарнями, то не вилізе відсіля. Треба зруйнувати його діло, тоді він поїде. Ольга. А як же се зробити? Крашевич. Розбити його діло з болотом. Тоді всі його ани загинуть: громади йому не віритимуть... він і сам неохотиться до всього. Наша громада вже проти його, та його формальна умова. Якби її не було, зараз би все при-пинилось, бо громада відняла б у його болото. Ольга. Ну? Крашевич. Знайди в його сей папір, умову, і віддай його мені. Ти знаєш де він? Ольга. Мабуть, у його в замкненому портфелі. Крашевич. А ключ од портфеля? Ольга. Завсігди в Арсена в кишені. Крашевич. Але ж ти його можеш вийняти... вночі, наприклад? Ольга. Ах, справді!.. Се чудово!.. Тільки... я не знаю, чи се не буде мовби... вкрасти? Крашевич. Зовсім ні!.. Вкрасти — се значить щось собі узяти,— гроші чи річ яку... А паперу ж ти собі не візьмеш, а віддаси мені його тільки на те, щоб зробити можливим наше щастя. Ну-бо вже годі! Не церемонься!.. Се треба на завтра... Ти ж моя гарна? (Пригорта їі й цілує.) Ольга. Ах, знаєш... якось сором... у чужий портфель лізти... мовби справді красти... Крашевич. Зовсім нема чого тут соромитися!.. Ти будеш соромитися й занапащатимеш своє й моє щастя. Ольга. Добре! Добуду!.. Все для тебе зроблю, любий мій, гарний!.. (Обніма й цілує його.) Крашевич (устає). Обережно, а то ще хто побачить. Ходім далі,— там зручніше. (Виходять.) Підкова (сам, виходить із кущів). От вам!.. Так не розум?! Як догадавсь, що в мене е суперник, так і вгадав! Добре, що слідком за нею пішов. О, тепер я знаю, через віщо ти з моїх стихів смієшся! Шкода,— не чув, про шо розмовляли. А як цілувалися — бачив. Ну, начувайся ж тепер! Підкова не такий, шоб із його знущаться! Він і турків не боявся! Кари тобі, кари!.. Бенкетуєш, ізраднице, Моє безголов'я, Нехай собі бенкетуєш, Нехай на здоров'я! Нехай, клята, бенкетуєш,— Я тебе скараю... Ці стихи були з Шевченка, тільки я їх переробив, шоб луччі були... То тепер уже ці стихи все одно, шо й я сочинив. Отак, як у цих стихах,— так я тобі й зроблю. Побачимо ще, хто на кого пожаліється! Де Підкова,— там кара готова!.. Завіса ТРЕТЯ ДІЯ Майдан перед волостю. Волосний рундук. Трохи збоку під тином колоди лежать. Дівчата сидять на колодках і співають: Ой попливи, утко, Проти води прудко,— Та накажи матусеньці, Що я умру хутко. Утінки немає, Матінки не буде,— Десь на мене, молодую, Навіки забуде. Ой полети, галко, Де мій рідний батько, Нехай мене одвідає, Коли йому жалко. Галочки немає, Батенька не буде... Ой полети, орле. Де братичок оре, Та й накажи йому, орле, Яке мені горе! і орла немає, Братика не буде... Ой летіть, синиці, Де рідні сестриці: Нехай мене одвідають Мої жалібниці. 1 синиць немає, І сестриць не буде... Дівчина 1. От уже завели якої сумної! Дівчина 2. Он уже парубки йдуть, може, веселішої втнуть. Дівчи н а 3. Ану цитьте,— шо вони співають. Парубки (співають спершу за сценою, а тоді виходячи) Ой, на горі та женці жнуть... Староста (іде до волості). Еч, біля волості розспівалися! Нема вам іншого місця? (Дехто з парубків скидає шапку.) Слухайте ви! Хто з вас там ходе на болото робити? Голоси (парубочі). Я! — І я! — Ми удвох із братом.— ї я. Староста. Щоб од цього дня ніхто вже не смів туди ходити! Парубок. А чого ж то так? Староста. А того, шо я так велю! Так громада присуждає. Пошлю десятника: кого побачить на болоті,— буде той у холодній сидіти. Голоси. Та за що ж? — 3 якої це ради? — Уже й заробляти не можна!.. Староста. Можна, та не там! Парубок (виступаючи наперед). А кому яке діло, де я заробляю? Староста. Не патякай! В інженера навчився розпатякувати,— знаю, шо ти вчащаєш туди! Парубок. Хоч і вчащаю, дак шо? Хіба я шо проти закону кажу? Староста. Не розпускай язика!.. Проти закону!.. Начальство тобі закон!... Коли проти начальства, то й проти закону! Гетьте звідціля, бо тут сходка збирається! 569 Парубки й дівчата (виходять гомонячи), Це якісь нові права!..— Гарні права, шо вже не смій куди хочеш піти заробити!.. Та начхати на його!..— Еге, начхай, а він тебе в холодну!.. А ти вже й злякався!.. Лапченко та Чмалій увіходять. Лапченко та Чмалій. Доброго здоровля! Староста. Здоровенькі були! (Здоровкаються за руку і зіходять на рундук, там сідають.) Лапченко. А шо, звеліли писареві приговор писати про запрещенїє робити на болоті? Староста. Уже дописує... Та приговор пустяк... посходяться,— руки в людей поодбираємо, та й годі. А от шо народ розсобачивсь... Парубок, пуцьверинок поганий,— і той з тобою заводиться! Лапченко, Да-а... Провратноє в головах позаводилось... Од інженера все... Староста. І старшина такий підобрався, шо в одну з їм співає: все по правді та по закону — хоч ти лусни! Лапченко. Безпорядок!.. Чмалій (зітхає). Ох-ох-ох... Лапченко. Чого зітхаєш? Ти своє знай: десять рублів узяв за погубленіє цього діла, то цить та слухай! Розбирай, шо ми тебе купили! Розібрав? Чмалій. Та розібрав... (Устає і йде до громади, що тим часом почала збиратися.) Староста. Добре, шо пан Крашевич пособив. Лапченко. Нехай пособля... Як цього приборкаємо, тоді й його... Адже купимо з вами вдвох Крашевичеву земельку, га? Земелька добра, а довгу на їй сила: де ж йому вдержати? Староста. Авжеж купимо!.. Дай, боже, панам більше довгу на земельку набирати! Лапченко. А нам її купувати!.. Годі вже панам панувати,— ще й ми над мужвою попануємо. Поки ті розмовляють, починає сходитися громада. Здоровкаються, дехто сідає на колодки, розмовляють проміж себе спершу тихо, а після останніх слів Лапченкових голосніше, що вже Лапченка з старостою й не чути. Павленко. Нема чого громаді тут розбирати! Як висушимо болото, дасть вам чоловік суху землю,— тоді й будете розбирати, як йому гроші заплатити. Чоловік 1. Скажуть: тепер у їх нема болота, добра земля, та й накинуть таке поземельне, шо більше буде оплатків, ніж того бариша з болота. Павленко. Неправда? Таких оплатків не може бути! Чоловік 2. Буде в нас нова земля,— буде з чого й платити. 570 Чоловік 3. А ти хіба не чув, шо без дозволу від санода болота не можно сушити? А то буде кара. Г о н ч у к. Ну та й брехуни ви, як я на вас гляну! Чоловік 4. Як таке діло, шо нам за його ще й одвічати, то зараз піти та к бісовому батькові все розваляти, та й годі! Дід Тиміш. А я вам казав: не займайте болота! Бо це вам так не минеться! Не минеться! Староста. А шо, люде добрі,— здається, вже багато зібралося,— можна починати. Я послав десятника до інженера, шоб сюди явився. Шо громада требує... А ми поки поміркуємо — шо нам із болотом робити... шоб нас самих цей пан у болото не впер... Павленко. Як же то так? Староста. А ти цить, коли я кажу!.. Я був у городі з Хведором Степановичем (показує на Лапченка) і довідались ми: такий закон є, шо хто висушить болото, хоть і чуже, дак йому й та висушена земля буде. Чоловік 1. Та невже?.. Дак це інженер нашу землю забере? Лапченко. А забере!.. Усі начальствующі; котрим закони звісні, так кажуть. Чоловік 3. Дак як же це? Він нашу землю забере, та ще ми йому за те й платити будемо, шо він собі землю висушить? Дід Тиміш. Не висушить!.. Воно йому не попустить. Чоловік 4. Хто — воно? Дід Тиміш. Хто! Хіба не знаєш? Староста. Бачите, яку штуку підвів! Убереться посеред нашої землі та й почне відтіля воювати. Павленко. Та це все брехня! Чом же досі ніхто про такий закон не чув? Такого закону нема. Лапченко. Ні, є, та тільки інженери ховають його. Голоси. Дак коли таке діло, то його, бісового сина, по потилиці від нас! — Мало в нас і так усяких на шиї сидить, дак ще й цей! Г о н ч у к. Шо ви вигадуєте? Де ж таки він на шию сідає? Павленко. Гляньте, скільки вже він добра зробив громаді! Староста. Придобрювався до людей, шоб триста десятин землі йому дали. Побачите, що далі буде. Он і він. Арсен (увіходить з портфелем у руці; всі стихають). Здорові були, панове громадо! Дехто здоровкається, а більше таких, що мовчать. Арсен проходить на рундук і стає там. Кликали мене за якимсь ділом? Кажіть яке! 571 &ч 4=0, •> V *-Ч V ** ь.ч% ч Усі спершу мовчать. Староста. Та таке: не хочемо болота сушити, та й усе! Арсен. Що?!. Староста. Та те, шо чуєте... громада присудила, шоб не сушити. Вона не згоджується. Арсен. Як-то не згоджується, коли вже згодилась. Чоловік 4. Згодились, бо тоді не знали, шо хто болото висушить, того й земля буде. А тепер знаємо, шо є таке... у законах.,. Арсен. Ні, такого нема,— земля ваша буде. Чоловік 4. Знаємо, як нема: ховають, тим і нема, а як заберуть, то видко буде. Арсен. Це брехня! Хто це вам наказав?.. Вибирайте з-проміж себе людей, і зараз же поїдемо в город, підемо до всіх, яких хочете, начальників, І вони вам скажуть, що такого нема. Покажімо їм нашу вмову, і хай вони скажуть, чи я вас одурив хоч на макове зерно. (Люди мовчать.) Павленко. Ну, чого ж змовкли? Вибирайте ж! Там усе видно буде — знати буде, хто бреше! Г о н ч у к. А то порозпускали свої язики! Голоси. А може й справді... Довідатися б... Чоловік 4. Нічого там не довідаєтеся! Сховано воно добре все! Голоси. ПравдаІ Правда!..— Не треба вибирати!..— І так видно, шо брехня!.. Голоси інші. Та постривайте!..— Треба ж розібрати діло!.. Голоси перші. Шо там розбирати? Видно й так!.. Хай кидає роботу!..— Не дозволимо більше робити!.. Староста. Авжеж! Припиняйте роботу!.. Не розходьте-ся, люде добрі: зараз приговор про це буде, то будемо руки відбирати. Арсен. Я роботи не припиню. Я маю право,—у мене є вмова. Староста. Нема у вас ніякої умови. Де вона у вас узялася? Хто вам її дав? Арсен. Як то — хто? Чмалій мені передав її від громади. Староста. НІ, громада вам нічого не давала. Чмалію! Адже ти нічого не давав господину інженеру? Чмалій (понуро). Не давав. Староста, Правда, шо писано вмову, та потім громада роздумалася та й не схотіла давати. Дак Чмалій і вернув ЇЇ мені назад. Так, Чмалію? Чмалій (понуро). Так... 572 Арсен, Та що ж це? Чи ви глузуєте з мене? Я ж вам покажу її! (Швидко відмикає портфеля і шукає там між паперами.) Де це вона поділася? Нема... Стривайте, я, мабуть, її дома забув... Староста. Не клопочіться, господин інженер: однак не знайдете. Ось вона! (Виймає з пазухи папера і показує здалека.) .Арсен. Як-то?.. Вона у вас?.. Яким же робом?.. Дак це в мене її вкрадено? Віддайте її назад!.. Кидається до старости, але той швидко подається назад, ховаючи папір у пазуху і ввіходить у волость, зачиняючи за собою двері. Громада заступає дорогу Арсенові. Арсен. Пустіть! (Люди стоять.) Дак он ви як!.. Крадете свою ж умову! Самі давали руки до неї, а тепер дозволяєте злодіям, шахраям перекручувати справу! Павленко. Не дозволимо! Г о н ч у к. Не сміють вони! (Але ці два вигуки зостаються самотні: громада мовчить.) Арсен. Он яка річ! Уся громада на шахрайство пристає!,. Тільки два чесних... Зрозумієте ж самі колись, та, мабуть, уже пізно буде!.. Буде каяття, та не буде вороття! (Швидко виходить.) Спершу стоять усі мовчки. Дід Т й м і ш виступає наперед і починає говорити голосно та грізно, дедалі грізніше. Дід ТимІш. Бачите, я вам казав!.. Хіба забули, яке то болото? Город тут був грішний, і провалив його бог у болото... І звелів довіку йому болотом бути!.. А ви сушите!.. Забули, шо хто в болото вступить, того й затягне. Опанаса Панченка сієї весни затягло, Тарас торік утоп, Левченко позаторік загинув там!.. Вас іще досі милувало, а далі вже не помилує... Усі там погинете, божевільні! Через нечестиву роботу!.. Бог вас покарає!.. Голос. Дак розваляти усе к бісу!.. Розваляти!.. Завіса. ЧЕТВЕРТА ДІЯ Світлиця та, що і в першій дії. Меланія Семенівна та Ольга. М. Семенівна. Ах, чудово! чудово!.. Як же ти витягла її? Ольга. Нишком ключ узяла від портфеля та й витягла... Так боялася!.. М. Семенівна. Але зате тепер як чудово: все пропало, і ми їдемо в город! Ах!.. Які в нас там журфікси та бали будуть, Олю!.. 573 Ольга (солодко). Ах, бали!.. (Схаменувшись, з острахом.) А як Арсен таки не схоче? М. Семенівна, Ти повинна на його напастися... спокою йому не давати — аж поки схоче! Який розумний цей Модест Кирилович! Ольга. Ах, він такий розумний... І гарний — чудо! М. Семенівна. Гляди, лиш, Олічко,— не закохайся в його! Бо щось уже... Ольга (жартовливо). А хоч би й закохалася, так що? Хіба не можна? М. Семенівна. А не годиться: повинність перед чоловіком!.. Хіба так, трошки, щоб веселіше було... Ольга. А зовсім не можна? М. Семенівна. Говорити про се не можна... Ах, кохала колись і я!.. Я така нещаслива, така нещаслива була за своїм чоловіком!.. Того я така й хвора тепер... Ольга. Хіба він так мучив вас усякими ідеалами та принципами, як мене Арсен? М. Семенівна. А нащо ж ти Арсенові потурала? Ольга. Так бо ж він тоді закохувався... Мені мама завсіг-ди казала: коли ти, Олічко, помітиш, що мужчина вартий уваги, то випитуй, якого він напрямку, яких думок, які книжки любить... попроси в його тих книжок — читати не треба, тільки переглядай... щоб знати, про що воно. М. С е м е н і в н а. Та нащо ж то? Ольга. А так мама казала: тоді й сама ті думки хвали, мов і сама так думаєш... Бо тепер нова мода: вже не самої краси шукають мужчини, а ще часом випитують і яких думок панночка... То треба знати — що кому казати. М. Семенівна. Твоя мама дуже розумна. Ольга. О, моя мама так це все знає!.. Я так і робила з Арсеном... він не помічав... Сяк-так було відговорюся, а він і вірить... Але я ніяк не думала, що він схоче мучити мене сим увесь вік. М. Семенівна. Чи скоро ж він вернеться з тієї сходки? Цікаво знати, як там його посмикали... Нападись на його зараз же: тепер він буде на мужиків сердитий, то швидше згодиться покинути село... Ох, піду спочину... Я так утомилася: сьогодні трошки заспала, устала, пройшлась оце садом — і просто знемоглася... Боже, як важко жити на'селі... (Ліниво встає і виходить.) Ольга. Ох, як то воно буде?.. А що як Арсен догадається?.. Ой, ой!.. НІ, сього не може бути: він ніколи на мене не подумає. (Арсен виходить Із своєї хати.) Арсене, ти вже тут? Вернувся з громади? 574 Арсен. Вернувся... Але таке нещастя мені трапилось... Ольга. Яке, Арсеночку? Арсен. Пропала моя вмова з громадою... І диво дивне — опинилася в руках у старости. Ольга. Невже? Арсен. Якесь страшенне шахрайство! Це хтось украв її в мене!.. Але хто ж?.. Як це могло бути?.. Не розумію! Ольга. А що ж вони кажуть: відкіля вони її взяли? Арсен. Кажуть, наче б то й не давали її мені ніколи: тільки підписали, хотіли дати, та й не дали. Так безсоромно в вічі брешуть, що якби я не знав, що папір був у мене в портфелі, то подумав би, що я збожеволів. Ольга. А тобі це дуже погано, Арсеночку? Сядьмо тут! (Садовить його на канапі і сама сідає близенько біля його.) Дуже тобі це погано? Арсен. Та як же ж не погано? Діло загинуло! Громада не дозволяє робити... Лапченко з старостою вигадали брехню, ніби є такий закон, що хто висушить землю, то тому вона й належатиме. Громада темна, нічого в законах не тямить, перелякалася, що я її коштом висушу собі землю й заберу її,— ніяк тепер не хоче дозволяти сушити далі. Ольга. Ах, які вони негарні!.. Бідний ти, Арсеночку! (Цілує його.) Не варто задля їх нічого й робити, коли вони такі негарні, що тебе, мого любого, так кривдять! Бідненький!.. Арсен (пригорта Ті). Спасибі, серденько!.. Так мені тяжко! Ольга. Забудь про їх! Не варті вони того, щоб про їх думати! Думай краще про мене, про те, як я тебе люблю. Арсен. Моя дружино дорога, люба! Я про тебе думаю... але ж не можу я цього забути: скільки праці, клопоту, замірів, надій — і відразу все загинуло! Ольга. О, гарного діла так багато на світі! Хіба діло тільки й є тут, у сьому маленькому закуточкові! По великих центрах його ще більше. А тобі треба широкого поля, великої арени... Тільки там ти можеш свою силу показати. Арсен. Ах, Олю! Облиш це!.. Не хочу я тепер про це говорити. Ольга.. Навпаки,— тепер і треба говорити. Тебе тут тяжко скривдили: покинь усе і переїдьмо в город. Арсен. Ні, я цього не зроблю. Ольга. Чому? Арсен. Я вже тобі багато разів про це казав. Ольга. Але ж то було тоді, як ти з громадою ладнав, а тепер ти сам кажеш, що все загинуло. Арсен. А може, ще й не все. Я думаю, як направити діло. 575 № Ольга. Нема чого тут думати: діла вже не направиш. Треба кидати та їхати в город. Арсен. Я тобі вже сказав, що не поїду. Ольга. Так зостанься тут, піди ще попроси їх — тих, що тебе одурили... поклонись їм — може, вони ще трошечки насміються з тебе!.. У тебе нема самолюбія, Арсене! Арсен. Ні, воно е, та тільки не таке, якого ти хотіла б. Я не піду прохати, не піду кланятися, а зостануся тут і подивлюся, що можна зробити, щоб направити діло. Ольга. Авжеж!.. Тобі дорожчі сі мужики, що тебе дурять, кривдять, ніж я! Я, що тебе так люблю!.. О, я нещасна!.. Ти мене не любиш!.. (Закриває обличчя руками.) Арсен. Ольго, я тебе люблю, І ти це дуже добре знаєш. Нащо такі докори, такі обвинувачення?.. Я тебе люблю!.. Але ж у мене є свої повинності... я не можу їм зрадити. Ольга (зривається з місця й стає). А, так!.. Так я ж тобі заявляю, що я не можу так жити... що я не хочу сього терпіти! Розумієш ти? Я хочу жити, а не пропадати в цій пустині! Востаннє тебе питаюся: згоджуєшся ти переїхати в город? Арсен (устає). Ні. Ольга, О, ти пожалієш, що сказав се «ні*! Арсен. Олю, я бачу, що ти дуже стурбована. Заспокойся І тоді, може, зрозумієш мене. Ольга, Не хочу я нічого розуміти!.. Нічого!.. Арсен. Але ж зрозуміти треба! (Виходить.) Ольга (падає на канапу). Ах, боже!.. Що ж се?.. Думала, що це так уже поможе і — не помогло!.. Але ж гинути тут, жити без Модеста — неможливо!.. Що мені вигадати? (Думає.) Підкова (тихо ввіходить). Ольго Олександрівно! Ольга (жахнувшись). Га?.. Се ви?.. Чого вам треба? Підкова. Я до вас... за важним, за дуже важним ділом. Ольга. Мені ніколи!.. Підкова. Воно вас касательно... Ольга. Ну, кажіть. Підкова. Ви мене осміяли, Ольго Олександрівно... Осміяли мої стихи... Спершу я думав — шось у стихах не так. Провірив рихми — усе як треба... Тоді я догадавсь і почав за вами доглядатися... Ольга. Ви посміли?! Підкова. А хіба як мені, так і не можна підглядіти, з ким ви ходите? О, я й не це саме бачив! Ольга. Нічого ви не бачили!.. Підкова. Овва!.. Стільки бачив, що даже байку Глібова про вас можна написати... як ви з Крашевичем цілувалися. Ольга. Як ви смієте?!.. 576 Підкова. А ви ж. посміли!.. Все бачив і знаю, все! Не схотіли моєю дамою бути,— ну, дак і я ж вам не попущу: зараз усе Арсенові Петровичу розкажу. Ольга. Що ви думаєте робити? Божевільний! П і д к о в а. Коли вам це не до вподоби, то я можу цього й не робити. Тільки вже тоді й ви зробіть, шо я вас попросю. Ольга. Кажіть, голубчику! Коли зможу, то зроблю. Підкова. Ще й як зможете, аби схотіли! Будьте ви й моєю дамою. Ольга. Як то — дамою? Щоб ви до мене стихи писали?.. Ну, пишіть! Підкова. Не тільки стихи, а шоб... Ви понімаєте?.. Ольга. Ні... Підкова. Отак!.. Як із Крашевичем, дак понімаєте, а зо мною, дак ні! Ольга. Що?! Підкова. Коли йому можна, дак чому ж і мені не можна? Полюбіть мене, Ольго Олександрівно! Шо там Крашевич?.. Панок собі, та й годі... А я поет, я вас сткхами прославлю!.. Олічко!.. (Кидається до неї.) Ольга (зривається з місця і відштовхує його). Геть, зараз же геть відсіля! Підкова. Геть? Ну, дак я до Арсена Петровича піду. Ольга. Куди хочеш!.. Геть, мужик! Підкова. Ну, це ви так зопалу кажете!.. А роздумаєтеся, то те не буде. Даю вам до завтрього подумати. Коли ні — завтра все розкажу Арсенові Петровичу. Підкова не ламає слова: шо схоче, те й зробить з вами! (Виходить.) Ольга (сама). О боже!.. Що ж мені тепер робити?.. Що мені робити? Хоч би Модест тут був, щоб порадитися з ним!.. Не послухатися цього проклятого вишкварка — завтра він усе розкаже Арсенові, пропала я тоді!.. Послухатися його... ні, ні, я сього не можу!,. Треба зараз же, зараз же зважитися щось робити... щоб лихові запобігти!.. Що?., (Думає, тоді враз:) \ А, хай буде, що буде! Однак мені лиха не минути, а коли так ізроблю, то, може, краще буде. (Швидко виходить.) Сцена якийсь час порожня. Далі увіходять Харита й Павленко. X а р й т а. І як це ви попустили, Карпе, щоб у громаді таке зробилося? Адже у вас є свій гурт,—треба ж було оборонитися. Павленко. Ми оступилися, змагалися... дак коли ж їх більша купа! Харита. Більша купа!.. Аби був дружній дух, то й мала купа дужча за велику. 19 448 577 Арсен (увіходить). Мені сказано, що Карпо прийшов... Ви з громади? Що ж там? Павленко. Дуже галасували і навіть на болото були побігли..,, хотіли все зруйнувати. Та Семен припинив: стривайте, каже, братці! Не робімо так зопалу. Треба ще роздуматися та поміркувати. Ще поспіємо, бо тепер наша воля... Дак вони й припинилися. Арсен. Поставте добру варту на ніч, а то щоб якої шкоди не наробили. Павленко. Ще й сам там ночуватиму. X ар й та. А хіба можна шкоди наробити? Арсен. Авжеж. Уперек болота річка ж тече... Тепер вона не розливається по всьому болоту, бо ми їй корито викопали. А як попсувати їй корито, то вона знову розіллється по болоту... і робота пропала. Павленко. Арсене Петровичу, позивайте громаду! Ми всі під присягу підемо, шо умову вкрадено у вас, А р с е н. А що ж тоді буде? Павленко. Примусимо їх! І кара громаді буде. Арсен. Нащо мені те? Мені треба з громадою ладнати, щоб укупі діло робити, а не сваритися. Павленко. Тепер посваритеся, а потім вони самі побачать, шо це добре діло, і дякуватимуть вам. Арсен. Добрі діла силоміць не робляться. А ти як думаєш, Харито? Харита. Я з тобою згоджуюся. Коли ти тепер візьмеш примусом, то хоч би й побачили потім, що твоє діло — добре, а все вже між тобою й їми буде мов би мур який — це та образа, яку ти їм учиниш, зламавши їх. Арсен. Так. Та ще й те: як уже підеться на сварку, то хоч неначе і в моїх руках буде сила, а таки не дадуть робити: знайдуться ті, що вночі нишком роботу попсують... або ще як, пошкодять. Однак не буде діла. Павленко. А шож його робити? Арсен. Підожду трохи, поки громада заспокоїться — день, два... А сам тим часом поговорю з людьми окремо... розкажу, вмовлю... І ви це робіть. Тоді видно буде, що і як починати. У всякому разі я цього діла так не покину. Лапченко (ввіходить). Доброго здоровля! Арсен. Що вам треба? Лапченко. Діло до вас є. Арсен. Я з вами не хочу ніякого діла мати. Павленко. Дак я туди піду... Бувайте здорові! Арсен. Ідіть здорові! Павленко виходить. 578 Арсен (до Лапченка). Чого ви прийшли? Ідіть відціля геть! Лапченко. Получимо своє, то й підемо. Ваш покойний родитель позичив тут в одного чоловіка гроші — дві тисячі... у Єрмакова... І тому векселю тепер строк вийшов... Тепер я цей вексель получив за довг. Прошу, пожалуйте гроші. Арсен. Покажіть вексель! Лапченко (виймає вексель і показує, розгорнувши, але з рук не пускає). От і підпис вашого родителя... сьогодня платити. Арсен. Бачу. Зараз матимете. (Виходить в свою світлицю.) Лапченко. Чудесно. Можна трошки й підождати. Арсен (вертаючись згодом). Давайте вексель — от вам дві тисячі рублів. Лапченко. Дозвольте спершу поіцктати... Сума не мала. Арсен (кидає гроші на стіл). Щитайте! Лапченко (бере гроші, лічить і ховає). Тепер у рощоті!.. Звольтеся! (Віддає векселя.) Тепер і мені вдовольствіє, і вам. Бо як ви на болоті заробили, то вам приятно векселька свого викупить. Доброго здоровля! (Виходить.) Арсен. От ще нове лихо!.. Харкто, ти не знаєш нічого про цей вексель? Харнта. Вперше чую... Ти ж знаєш,—татко не любив, коли розпитувалися про його грошові справи. (Дивиться на вексель.) За тиждень перед смертю виданий,— мабуть, не встнг тобі сказати... ї саме в такий час це лихо!.. Це ж ті останні дві тисячі, що ти з банку взяв розплачуваться з робочими? Арсен. Еге ж... Зараз винен робочим за тиждень та ще дещо — рублів з п'ятсот треба... а дома зосталось яких десять карбованців. Що його робити тепер? Харита. Мабуть, поїдь до Титаренка та позич хоч стільки, щоб можна було робочим заплатити. Арсен. А тоді? Я думав цими грішми довести діло до краю, одержати гроші від своєї громади і тими грішми далі посувати справу. А тепер?.. А тут іще Ольга! Просто не розумію, що з нею сталося! Ще ніколи вона така не була. Однак, каже, діло загинуло,— так поїдемо в город. Там веселіше, бачите!.. Як вона не розуміє того, що мені боляче це чути! Навіть не думає про те, що це ж велика грошова втрата,— хоч це зрозуміла б! Дак їй одно — аби веселіше. Харита. Де вона тепер? Арсен. Зачинилася в своїй хаті. Я піду до неї... вона сьогодні така,— неначе хвора... (Виходить.) 19* 579 олікацш Іошкиьне виховання Харита (сама). Бідолашний... І саме в такий час, коли йому так треба помочи, розваги... (Бере з столу книгу і пробує читати.) Ні, не читається!.. (Кладе книгу і замислюється.) Арсен (швидко ввіходить з листом у руці). Глянь, Харито, глянь, що я найшов у неї в хаті. (Кидає листа на стіл і не сідає — падає на стілець.) X а р к т а (читає). Все скінчилося між нами. Ви не можете мене розуміти. Ви ніколи не могли зрозуміти, що моя натура не на те здалась, щоб жити серед мужиків, але щоб упиватися життям та коханням. За це мене втрачаєте. Я йду до того, хто вміє мене любити і розуміти — до Крашевича. Більше не ваша Ольга. (Прочитавши.) Бідний, бідний, дорогий мій! (Обнімає брата.) Арсен. Але за що ж така страшна кривда? Хіба ж я не кохав її? Хіба я не силкувався дати їй змогу бути щасливою? І за що ж це? Ні, це не може бути!.. (Зривається з місця.) Так не може бути!.. Я не попущу цього!.. Я верну ЇЇ! (Хоче йти, але спиняється.) Берну? Нащо? Щоб цілувати її після... Ні! Цього я не хочу!.. Мені не треба її! (Сідає знову і не помічає, що Харита плаче.) Не треба!.. Але ж зневажити мене так!.. О, гидкі!.. Я не можу цього попустити, я повинен помсти-тися!.. Дуель — дурниця, але є випадки, коли треба помсти, коли жити не можна без помсти!.. Тоді дуель гарна! (Хоче йти.) Харита (заступає йому дорогу). Стривай, Арсене, так не можна. Арсен. Облиш мене. Харита. Не можу... Я люблю тебе... я не можу цього допустити. Арсен. Я мушу йти. Харита. Ні, не мусиш!.. Ні, ти мусиш не йти!.. Ти не маєш права... Твоє життя, твої сили — їх призначено на працю для добра твого народу... для добра людського... Не можеш ти свого життя рівноважити з життям якогось ледаща.., віддати життя за помсту. Арсен. Пусти мене — я хочу йти! Харита. Ні, ти спершу повинен вислухати мене. Хіба тобі можна так мститися? Твоя помста не на дуелі з яким дурисвітом... вона в тому, що — ти світ, а вони тьма... що ти подужаєш їх на широкій громадській арені — не одного, а всіх... От твоя помста!.. Арсен. Ох, я це знаю!.. Але ж душа болить!.. (Сідає знову.) Я любив її, я зробив її собі другом, братом, товаришем усім своїм думкам, надіям, замірам — І вона нічого не зрозуміла!.. Я бажав, щоб вона була моїм світоньком ясним 580 а вона сама схотіла зробитися темрявою!.. Защо я такий нещасливий?! Харита. Ти сам казав братику: щастя — в дорогому для людини ділі. Завіса П'ЯТА ДІЯ Сад той, що і в другій дії. Арсен (сам). От тобі й нове життя з дорогою дружиною!.. Як недавно почалося і як скоро скінчилося, розбилося!,, їй нудно було зо мною, бо я не ставав перед нею щохвилини навколішки, не торохтів з нею про квітчасті нісенітниці, а казав про поважне завдання життя! Хіба женщина може те зрозуміти?.. Хіба під її вузьким лобом може поміститися висока, велична Ідея? На словах... о, на словах вони признають це, а справді... Все, за що їх батьки, брати, чоловіки борються, мучаться, працюють, на смерть навіть ідуть,— все те їм річ незрозуміла, нудна, а часом просто дурниця, з якої вони сміються, глузують!.. Чоловік високої душі, могучої сили, величної ідеї — такий чоловік іде в бій за найкращі, найсвятіші ідеали свого часу, за найдорожчий духовний скарб людський,— а вона? Що вона йому другом стане, товаришем у роботі? Де там! Хоч зрозуміє ж! Не сподівайся!., їй він рівний з яким джиґуном язикатим, крученим шелихвостом — той на неї кивне, а вона вже й зуби йому показує... Навіть того вона не може зрозуміти, що її ж краса збуджує в душі закоханому в неї високим лицарським коханням! Одурений мужчина даремне дожидає в цьому ласкавому осяйному погляді відповіді на кохання! Даремне шукає глибокого почування в тієї, що не може знати тії глибокі й сили! Що їй до всього того? Чужу честь, свою честь і шану вона не посоромиться в багно втоптати, аби кинутися якому пройдисвітові на шию! Ніжненькими пальчиками, щебечучи, як пташка, з небесним виглядом, вона роздере те серце, що їй, нещасне, віддалося,— роздере й кине скривавлене під ноги — хай тріпочеться, конаючи в останніх муках!.. І це люде? І їх можна поважати? Харита (увіходить). Арсене... Арсен (бере Ті за руку). Це ти прийшла — моя люба сестра, мій друг, мій товариш!.. О, який я радий, що ти прийшла! Я зараз подумав 'велику неправду на всіх женодин. Я забув, що серед величезної їх більшості є такі чисті, високі душею 581 Іьне вихова і розумом, як ти. Моя дорога сестро, друже мій єдиний, ти завсігди мені розвагу, спокій, надію приносиш!.. X ар й та. І от же мушу інше тепер принести... Арсене, братику, сталося нещастя... Арсен. Знову нещастя? Ну, кажи! Я тепер не заплачу, не схитнуся... Годі вже! Павленко ввіходить. X а р и т а. Ось Карпо — він тобі сам розкаже. Павленко. Лихо, Арсене Петровичу!.. Не встерегли ми... Прибігло, мабуть, з півсотні людей з села, кинулися з коляками на робочих... попрогонили їх, побили... Річку перепинили, закидали, щоб вона знову розлилась по болоту... Арсен. Вода розлилась? Павленко. Розлилась... скоро на все болото буде. Арсен. Ну, то й кінець справі!.. Тепер не можу зарадити лихові... Зв'язано руки... А робочі де? Павленко. Розбіглися всі зо страху, нема ні одного... Бо, кажу ж, як Із ломаками кинулися... Ольга, за нею Меланія Семенівна. Ольга (вбігає). Ах, Арсене! Арсене! (Кидається до його, але він оступається назад і здержує Ті рукою), X ари та (до Павленка). Ідіть, будьте ласкаві, в ту хату, підождіть там,— трохи згодом... Павленко виходить. X а р и т а. Тьотю, ходіть і ми. М. Семенівна. Ах, ні, я не можу! Я повинна тут помогти... Я женщина опитная, з умом,— тільки я й можу тут помогти. X а р и т а. Нам краще тут не бути, (Хоче йти.) Арсен. Зостанься тут, Харито! Ольга. Арсене!.. М. Семенівна. Ах, Арсене!.. Арсен (до Ольги, виймаючи листа). Хіба цього не досить? Ольга. Вислухай мене і ти побачиш, що я не така винна, як тобі здається... О, вислухай!.. М. Семенівна. Арсене, ти повинен її вислухати! Арсен. Я слухаю... Ольга. Ах, Боже!.. Ну, так, правда, я гидко зробила, я — погана, я — нікчемна!.. Вчора я посварилася з тобою... Ах, як тяжко було!.. Ти так мене скривдив, І я така зла була... І так мені схотілося помститися!.. І я написала того листа нерозумного... а сама втекла і блукала ввесь цей час у нашому гаї... Ні-нІ, я не думала втікати до Крашевича, я не могла б цього 582 зробити... Присягаюсь, що ніколи в мене й думки такої не було!.. Ніколи в мене з їм нічого, нічого недозволеного не було!.. М. Семенівна. Ах, Арсене! Нічого не було недозволеного, нічого!.. Вона мені всі свої таємниці звіряла. Я ручуся. Ольга.. Я тільки хотіла помститися^. а тепер каюся, бо бачу, як це тяжко тебе вразило. М. Семенівна. Ах, Арсене! Вона кається!.. О, невже ж ти будеш такий немилосердний?!.. X а р и т а. Тьотю, не займайте Арсена. Найкраще — ходім ми відсіля. Ольга. Арсеночку!.. Любий мій! Дорогий мій!.. Прости мене! Прости мене!.. (Благаючи складає руки.) І не гляне на мене!.. Недобрий!.. Я ж твоя ОлічкаІ Ти бачиш,— я не смію до тебе підійти. М. Семенівна. Ах, Арсене! Ти бачиш — вона не сміє до тебе підійти!.. Арсен. Тьотю, я вас попрошу не перешкоджати нам. (До Ольги.) Стривай ще!.. Ти кажеш, що це жарт злий, мстивий, але жарт... Цей жарт уразив мене боляче, тяжко... Але все можна простити,— не тільки жарт, навіть справжню помилку... Я тільки одного ніколи не можу простити — нещи- рості... Я хочу вірити в твою щирість... Ольга. О, вір, лк>бий, дорогий мій!.. Своїй Олі вір! Арсен. Хочу вірити... Але ж учинок твій занадто вразм мене. Скажи щось, зроби щось таке, щоб воно мене впевнило... щоб я міг тобі повірити... забути навіки ці два останні дні. Розумієш — яв непевності... І коли ця непевність не зникне тепер, зараз,— вона до труни не покине мене. Вона отруїть і тобі, й мені все життя... ні, зробить його цілком неможливим, доведе до чогось гіршого... Правди ж, самої правди я хочу від тебе — яка б вона не була!.. Я в с е прощу, опріче неправди. Ольга. О боже! Що ж я можу тобі зробити або сказати? У мене не може бути ніяких доводів, тільки моє слово!.. А ти йому не віриш... О боже, яка я нещаслива! (Падає на ослін, закриваючи обличчя руками.) М. Семенівна. Арсене! Подивись, яка вона нещаслива!.. Як ти можеш мати таке кам'яне серце?ї Я женщина опитная, з умом... Арсен (підходить до Ольги, одводить її руки від обличчя і зазирає їй ласкаво у вічі)- Так правда?.. Все те був тільки сон... негарний, тяжкий сон? І вона знову зо мною — моя Ольга, моя дорога дружина, моє щастя?.. Підкова (швидка ввіходить). Арсене Петровичу! Підкова получиЕ од вас роботу., ви получите зід його правду. Не вірте, що вам кажуть. Ваша супруга вам ізмінила. 583 «»-..іМй? 'їм* о»*ал/*^ Арсен. Що?! Підкова. Я сам бачив, як зони цілувалися з Краше-вичем. X а р й т а (бере Підкову за руку). Цитьте! Ідіть зараз Ізвід-сиї Йдіть! Підкова (одводячи Ті руку). Позвольте, я хочу об'яс-ниться. Ольга (закрившися знову руками, крізь пальці). Неправда!.. Неправда!.. Вів сам до мене чіплявся, а я його прогнала.., так він тепер на мене набріхує... Підкова. Даже ніскілько не набріхую. (Виймає листа.) Прошу слухати: екстренно важно. (Читає.) «Я відібрав твого листа. Що за фантазія? Нащо я буду готуватися виїздити кудись далеко? Пишеш, що будеш у мене незабаром, а й не подумала, що з цього буде. Скільки скандалу й крику! Такої одвічальності я не можу на себе взяти. Та й нащо це? Все могло б і далі бути, як було, І без романтично-сентиментальних історій. Я виїздю в город, а тобі покидаю сього листа. Сподіваюся, що ти всю цю справу залагодиш тихенько... тоді я, може, ще вернусь на село... А там і Арсен мусить же нарешті переїхати в город,— тоді буде і тихо, І любо. Цілую тебе. Твій Модест». (Дає листа Арсенові.) Цей лист вони забули в своєму пальті, І я, можна сказать, його відтіля вийняв і пощитав, шо й вам Його треба прочитати. Та я за їми слідком ходив, можна сказать, і бачив, як вони до Крашєвича виходили в гай і йому якусь таку бумагу віддали, шо у вас із портфеля взяли. Я не дурак і потому можу догадаться, що це, мабуть, ваше условіє з громадою вони вкрали. Арсен. Годі!.. Зараз же йдіть геть з мого дому і не смійте й близько до його підходити! Підкова. Як-то?.. Дак це така дяка за мою правду! Арсен (тихо з притиском). Геть, я вам кажу! Ідіть! Зараз!.. Ну!.. Підкова (виходячи). Ну, положим!.. Не дуже!.. Наплювать мені на вашу роботу!.. Я вас у газету опишу!.. Арсен (до Ольги). Правду він сказав? (Ольга мовчить. Арсен кладе перед нею листа від Крашєвича.) ВізьмітьІ Ольга (схоплюється й хапає листа). Я їду до мами. Арсен. Це ваше діло. (Ольга швидко виходить.) М. Семенівна (виходячи за нею, глянувши на Арсена). Арсен (сідає і говорить спершу стиха, дедалі голосніше), О господи! Нащо вона верталася? Нащо комедію грала? Мені б легше було, якби вона втекла й не вернулась. Тоді я думав би, що вона його кохала... Тяжко це було б, та я знаю, що почування не від нас залежить,— могло й її скорити почування. Але я ие думав би, що вона така нещира, так облудна... Стоптала все, що було святого між нами, та ще й назнущалася з його, торгувала їм! О гидота!.. X ар й та (торкаючися йому до руки). Братяку! ^Ар с е н. Ти боїшся, що я не витримаю, що я... Ні, не турбуйся! Найгостріший біль я відбув уже сьогодні вночі,— тепер я зумію бути твердим. X а р й т а. Еге, ти це можеш зробити... і зроби!.. Арсен. Спасибі! (Стискає їй руку.) Спершу чути якийсь галас, якийсь гомін, крики. Все дужче й дужче. Харита. Що це? Юрба селян (убігає в сад, кричачи, галасуючи один з-перед одного). Занапастив нас із дітьми!.. Вода розлилась...— Дурив тільки нас!.. Що нам тепер робити?! — Проклятий!.. Арсен (не розуміючи встає). Що вам треба? Селяни. Ще й питає!.. Водою залило!.. Через прокляте болото!.. Бодай би тобі в йому втопиться!.. Тягни його туди!.. Хай подивиться, шо наробив!.. (Насувають.) Харита. Не займайте його!.. Він вам добро!.. А ви... Голос. Шо ви її слухаєте!.. Бреше!.. Арсен (виступає наперед). Назад усі!.. І слухати, що я казатиму! (Всі стихають одразу й спиняються.) Хай вийде один і каже, що зробилось і чого вам треба! Та каже тихо, без галасу! Ну, виходь хтось! Селяни. Вода залила не то болото, а й поле наше... од Кривої балки аж до села вода поняла... Шо ж ми тепер робитимем, шо наше поле болотом стало? Арсен. Дак он як!.. Ви самі собі лиха наробили, а тепер приходите ґвалтом до мене, на мене нападаєте! Ви самі перегородили річку, примусили воду розлитися, а тепер я винен! Ви безчесно забрали в мене вмову, не дали мені діла доробити, а тепер я повинен за ваш безум та вашу нечесність одвічати!.. Ви повірили дурисвітові, а тепер ще й ґвалтуєте тут, тягти мене хочете!.. Ні, ви потягніть самих себе, потягніть того, хто вас дурив і до цього призвів! Де він? (Побачивши старосту, витягає його наперед.) Ну, ось ти скажи їм — що ти наробив? Подивись на громаду,— ти в їх землю відняв, ти в їх останній хліба шматок одняв! Як же тепер? Сміятися будеш, як їх діти плакатимуть з голоду! Геть мерзенний!.. Піди позісся на гілляку, коли в тебе є хоч крихта сорома, хоч крапелина сопи! Староста. Та шо ж я... Хіба я сам?,. Це він мене при- 584 Арсен. Лапченко!.. А ти ж сам що думав? Де в тебе совість була? Де правда? За скільки ти ЇЇ продав? Закон вигадав, що я можу землю собі забрати!.. 585 Староста (кланяється громаді). Простіть панове громадо! Нема такого закону... Все по правді робив Арсен Петрович... Усе по правді... Лихий мене спокусив, Лапченко... «Вигадаємо,— каже,— шо такий закон є, одуримо громаду...» От і одурили!.. Простіть, панове громадо!.. (Знову кланяється. Спершу всі мовчать.) Селяни. Дак таке воно діло!.. Одурено!..— Беріть старосту, беріть його, бісового сина!.. Ведіть його до Лапченка та обох утопимо в болоті! Арсен. Стривайте? Уже одно лихо на вас упало,— не беріть же на себе й другого! Думайте, як себе рятувати!.. Селяни. Та що ж його думати? — Шо ми видумаємо? Павленко (що теж надійшов ще попереду на громадський голос). Нічого не видумаємо,— тільки одно: просімо Арсена Петровича, щоб він нас рятував. Селяни. Треба просити!.. Треба... (Кланяються.) Поможіть намі. Порятуйте!..— Простіть нам, шо ми дурні були, дурисвітам повірили!.. Темні ми... Староста. Ось ваша умова... Бог із нею, візьміть її назад! (Кидає папір на стіл*) Арсен. Нащо мені її тепер?.. Я прийшов до вас із хлібом у руці, а ви стріли мене камінюкою. Вас Лапченко дурив і обдирав багато років, а вя йому повірили більше, ніж мені,— тільки через те, що на мені ця панська одежа, а вже як пан, то вам ворог!.. Але й пани бувають усякі!.. Селяни. Простіть! — Невидющі миі — Поможіть нам! Арсен. Як я вам поможу, коли ви все діло попсували? X а р й т а (підходить до Арсена і знову стає поруч із ним. Стиха говорить.) Арсене, у їх поля водою залило... Хліба не буде, коли не порятувати... Поможи їм! Арсен. Ластівочко моя!.. (До громади.) Хоч би й хотіа я вам помогти, то як це зроблю? Діло от-от уже кінчалося, я всі гроші витратив,— де я тепер їх візьму? Нема мені змоги, •Селяни, Грошей ми дамо!.. З громадських дамо!.. Ски-немось!.. І ваші вернемо, і на роботу дамо.— Самі робітників постачимо!.. Громадою робитимем...— Тільки пожалійте нас, поможіть!.. Арсен. А вірите мені тепер? Селяни» Віримо! Всі віримо! Арсен. Будете мене слухатися? X а р й т а. Будуть! Будуть! Селяни. Будемо!.. Арсен. Коли так,—усю громаду на роботу!.. Завіса 586